Вогнем і мечем - Страница 148

148

– Ось і мій двір, – сказала Богунові Горпина, – а там млин, що зерна, крім нашого, не меле, та я ворожка, на воді ворожу. Поворожу й тобі. Молодиця у світлиці житиме. Може, ти захочеш стіни прибрати – тоді ліпше її поки що на іншу половину перенести. Стій! Злізай із коней!

Вершники зупинились, а Горпина крикнула:

– Черемис! Угу! Угу! Черемис!

Якась постать із пучком палаючих скіпок у руці з’явилася на порозі хати і, піднявши догори вогонь, мовчки витріщилася на козаків.

Це був потворний дідуган, маленький, майже карлик, із плоским квадратним обличчям і розкосими, вузькими, мов щілинки, очима.

– Ти що за диявол? – запитав Богун.

– Даремно запитуєш – у нього язик одрізаний, – сказала велетка.

– Ану, підійди поближче.

– Слухай, – продовжувала дівка, – а якщо князівну на млин однести поки що? Козаки твої будуть світлицю прибирати та цвяхи забивати, як би не розбудили.

Козаки, спішившись, почали обережно відв’язувати колиску. Богун сам дбайливо за всім наглядав і сам, ставши в головах, підтримував колиску, коли її переносили на млин. Карлик ішов попереду й світив скіпкою. Князівна, напоєна Горпининим сонним зіллям, не прокинулася, тільки повіки її від світла скіпки легенько здригалися. Лице в червоних відблисках уже не здавалося мертвотно-блідим. А можливо, дівчину колисали чудові сни, бо вона всміхалася солодко під час дивної цієї ходи, схожої на похорон. Богун дивився на неї, і здавалося йому, серце ось-ось вискочить у нього з грудей. «Миленька моя, пташка моя!» – шепотів отаман тихо і грізно, хоча прекрасні риси його обличчя пом’якшали, зворушені полум’ям любові, котра, спалахнувши, розгорялася в його душі все сильніше, – так огонь, забутий подорожнім, розгоряючись, охоплює дикі степи.

Горпина, йдучи поряд, говорила:

– Проспиться – здоровою буде. Рана заживе, буде здорова…

– Слава Богу! Слава Богу! – відповідав отаман.

Тим часом біля хати козаки почали знімати з шести коней величезні в’юки та вивантажувати килими, парчу та інші коштовності, награбовані в Барі. У світлиці розвели жаркий вогонь; одні приносили тканини, інші оббивали цими тканинами рублені стіни. Богун не тільки подбав про безпечну клітку для своєї пташки, але й вирішив цю клітку прикрасити, щоб неволя не здалася пташці нестерпною. Повернувшись із млина, він сам наглядав за роботою. Ніч уже добігала кінця, і бліде світло місяця померкло на скелястих краях яру, а в хаті все ще приглушено стукали молотки. Проста світлиця перетворювалася на багатий покій. Нарешті, коли стіни було завішано, а долівку застелено килимами, сплячу князівну принесли й поклали на м’яку постіль.

Потім усе стихло. Тільки в стайні якийсь час лунали ще вибухи сміху, схожого на кінське іржання: це молода відьма, пустуючи на сіні з козаками, наділяла їх стусанами й поцілунками.

Розділ II

Сонце вже високо стояло в небі, коли наступного дня князівна, прокинувшись від сну, розплющила очі.

Погляд її спершу впав на брусовану стелю й надовго там затримався, а потому оббіг стіни. Притомність, повертаючись, іще боролася з рештками сонних марень. На лиці дівчини відбилися здивування та тривога. Де вона? Як сюди потрапила і під чиєю владою перебуває? Це ще сон чи яв? Що означає ця розкіш, яка її оточує? Що з нею досі творилося? В цю мить страшні сцени взяття Бара зненацька уявились їй ніби живцем. Вона згадала все: різанину, коли тисячами знищували шляхтичів, міщан, дітей, ксьондзів і черниць; вимазані в крові лиця чорного люду, шиї та голови, обмотані паруючими ще кишками, п’яні волання – судний день міста, приреченого на загибель; нарешті, поява Богуна та викрадення. Пригадалось їй і те, як у хвилину відчаю кинулася вона на підставлений власною рукою ніж, – і чоло її окропилося холодним потом. Видно, ніж тільки сковзнув по руці: вона відчуває лише слабкий біль, але відчуває, що жива, що до неї повертаються здоров’я та сили; ще князівна згадує, що її довго-довго кудись везли в колисці. Та де вона зараз? Чи в замку якому, чи врятована, відбита, чи схована надійно? І знов обводить кімнату поглядом. Віконця в них маленькі, квадратні, мовби у селянській хаті, і світу за ними не видно, тому що замість шибок вони затягнуті білуватим мутним пузирем. Невже справді селянська хата? Ні, не може бути, проти цього свідчить невимовно пишне її убрання. Брусовану стелю затягнуто широчезним покривалом пурпурного шовку в золотих півмісяцях та зірках; стіни невисокі, але суціль оббиті парчею; на долівці візерунчастий килим, ніби встелений живими квітами. На ковпак над вогнищем накинуто перський чапрак, навколо, починаючи зі стелин і закінчуючи подушками, на яких спочиває її голова, – золоті торочки, шовк, оксамит. Яскраве денне світло просочується крізь пузирні шибки, та пурпурні, темно-фіолетові й сині оксамити вбирають його в себе, через що всередині панують райдужні сутінки. Дивиться князівна, очам не вірить. Чародійство, чи що, це яке, а може, люди князя Яреми відбили її в козаків і сховали в одному з княжих замків?

Дівчина склала руки.

– Пресвята Богородице! Зроби так, щоб перше лице, що з’явиться в дверях, було лицем заступника і друга.

Раптом крізь важку парчеву завісу до її слуху долинули звуки торбана, що пливли здалеку, і чийсь голос, вторячи мелодії, завів знайому пісню:

Ой, ції любості
Гірші од слабості!
Слабість перебуду,
Здоровше я буду,
Вірного кохання
Повік не забуду.

Князівна трохи підвелася на ложі, прислухалась, очі її розширилися від жаху, нарешті, страшно скрикнувши, вона впала як мертва на подушки.

148