Вогнем і мечем - Страница 149


К оглавлению

149

Олена впізнала голос Богуна.

Крик її, видно, проник за стіни світлиці, тому що не минуло й хвилини, як важка завіса зашелестіла й сам отаман з’явився на порозі.

Князівна затулила очі руками, а побілілі й тремтячі її губи повторювали як у лихоманці:

– Ісусе, Маріє! Ісусе, Маріє!

Одначе видовище, яке так її налякало, не одній юній діві потішило б погляд, бо просто-таки сяйво випромінювалося від отаманового лиця та вбрання. Алмазні ґудзики його жупана мерехтіли ніби зірки, ніж і шабля іскрилися від самоцвітного каміння, жупан із сріблястої парчі та червоний кунтуш підкреслювали незвичайну красу Богуна – ставного, чорнобривого, гордовитого, найпригожішого із усіх козаків, українською народжених землею.

Тільки очі його затуманені були, ніби повиті серпанком світочі небесні, й дивився він на Олену з покірністю, бачачи ж, що страх не покидає її лиця, заговорив голосом низьким і сумним:

– Не бійтеся, князівно!

– Де я? Де я? – запитала вона, дивлячись на нього крізь нещільно зімкнуті пальці.

– У безпечному місці, війна далеко лишилася. Не бітеся, душе моя. Я вас сюди із Бара привіз, аби ні від людей, ні від війни вам не сотворилося кривди. Нікого в Барі не пощадили козаки, лише ви живою лишилися.

– А ви що тут робите, пане? Чому переслідуєте мене невідступно?

– Я вас переслідую! Боже правий! – І отаман розвів руками й захитав головою, як людина, котрій заподіяли велику несправедливість.

– Я вас, пане, боюся страшенно.

– Чого ж ви боїтеся? Накажете, кроку не зроблю: я раб ваш. Мені б сидіти біля порога та у вічі вам дивитись, і тільки. За що ненавидите? Я вам зла не бажаю. О Боже! Ви в Барі, лише побачивши мене, себе ножем ударили, а втім, давно мене знаєте, могли б і здогадатися, що я рятувати вас примчав, як на крилах. Не чужий я вам – друг вірний, а ви, князівно, за ніж ухопилися!

До блідих щік князівни раптом прихлинула кров.

– Як на мене, ліпше смерть, аніж ганьба, – сказала вона. – Якщо ви мене збезчестите, клянуся, накладу на себе руки, хоча б і душу цим загублю.

Очі дівчини спалахнули вогнем – і зрозумів отаман, що жарти кепські з курцевичською княжою кров’ю: згарячу Олена виконає свою погрозу й іншого разу вже не промахнеться.

Тому він нічого не відповів, тільки, зробивши крок уперед, сів під вікном на лаву, застелену золотою парчею, й голову похнюпив.

Декілька хвилин тривало мовчання.

– Будьте певні, – сказав нарешті Богун. – Поки я не п’яний, поки горілка в голові не забродить, ви для мене мов ікона в церкві. А пити я відтоді, як вас у Барі знайшов, перестав зовсім. До того пив, ох, пив, біду свою заливав горілкою. Що ще було робити? Але тепер у рот не візьму ні солодкого вина, ні сивухи.

Князівна мовчала.

– Подивлюся на вас, – продовжував він, – погляд ясним личком натішу, та й піду.

– Поверніть мені свободу, – сказала дівчина.

– Хіба ж ви в неволі? Ви тут хазяйка. А куди повернутися хочете? Курцевичі всі загинули, вогонь пожер міста й села, князя в Лубнах нема, він із Хмельницьким, а Хмельницький із ним зустрічі шукає, кругом війна, кров рікою ллється, скрізь козаки, жовніри та ординці. Хто вас пошанує, крім мене? Хто захистить, хто пожаліє?

Князівна підвела до неба очі, згадавши, що є на світі чоловік, котрий би і радо прийняв, і пожалів, і дав захист, але не хотілось їй вимовляти його ім’я, щоб не дражнити лютого звіра, – і миттю гірка печаль стисла їй серце. Чи живий іще той, за яким її душа журиться? Коли була в Барі, вона знала, що живий, бо незабаром після від’їзду Заглоби до неї дійшла чутка про Скшетуського разом із вістями про перемоги грізного князя. Але скільки вже відтоді днів і ночей промайнуло, скільки могло відбутися битв, скільки небезпек зустрітися! Сказати що-небудь про нього міг тепер тільки Богун, якого запитувати вона не хотіла, та й не відважилася б, мабуть.

І голова її впала на подушки.

– Невже мені тут ув’язненою залишатися? – промовила вона зі стогоном. – Що я вам, пане, зробила, чого ходите за мною, наче доля зла?

Козак підвів голову й заговорив тихо, голосом ледве чутним:

– Що ви мені зробили, не знаю, зате знаю одне: коли я зла ваша доля, то й ви для мене біда лиха. Якби я не полюбив вас, був би вільний, як вітер у полі, і серцем вільний, і душею вільний, і прославлений, як сам Конашевич Сагайдачний. Личко ваше – моя біда, очі ваші – моя біда; ні воля, ні слава козацька мені не милі! На найліпших красунь не дивився: чекав, поки ви виростете й панною станете! Якось узяли ми галеру з молодицями одна одної ліпша – самому султанові їх везли, – і жодна серця не розчулила. Потішилися з ними брати козаки, а потім я кожній камінь на шию та в воду. Нікого не боявся, ні на що не оглядався – з бусурманами воював, брав здобич, був у степу, ніби князь у замку. А зараз що? От сиджу тут, ваш раб, вимолюю доброго слова й вимолити не можу – та й до цього не чув, навіть у ті часи, коли вас брати й тітка віддати за мене хотіли. Ой, дівчино, якби ви були до мене іншою, не сталося б того, що сталося, не перебив би я рідню вашу, не злигався з мужиками та з бунтарями, але через вас я зовсім утратив розум. За вами пішов би, куди б не покликали, душу б свою подарував, кров по краплі віддав би. А тепер ось воно як: сам із голови до ніг у шляхетській крові, та раніш-то я лише татарву бив, а вам привозив здобич – аби ви в золоті ходили та перлах, як херувим Божий. Чому ж ви мене тоді не полюбили? Ой, тяжко, тяжко! Серце на шматки рветься. Ні з вами життя нема, ні без вас, ні вдалині, ні поряд, ні на горі, ні в долині, голубко ви моя, серденько! Простіть, що я за вами в Розлоги по-козацьки прийшов, із вогнем і шаблею, але п’яний я був гнівом на князів, та й горілку дудлив усю дорогу, тать нещасний. А потім, коли ви від мене втекли, псом вив, од їжі відмовлявся, рани відкрились – я тільки й знав, що смерть прохав зжалитися й прибрати мене. А ви хочете, щоб я тепер вас оддав, аби знову втратив, голубко моя, моє серденько!

149