Вогнем і мечем - Страница 167

К оглавлению

167

– Я піду! – крикнуло кілька голосів.

– Зачекаємо, поки драбина буде! – сказав Голодий.

– А чого, батьку, не спробувати по піках?

– Василь здереться! Він як кішка лазить.

– Спробуй.

Відразу посипалися жарти:

– Гей, обережніш! У нього шабля, знесе макітру, й не помітиш.

– Він тебе за чуба схопить і нагору втягне, а там як ведмідь придавить.

Але Василя це не злякало.

– Він знає, – сказав той, – що коли мене пальцем зачепить, отаман йому покаже, почім ківш лиха, та й ви в боргу не залишитеся, брати.

Це було засторогою Заглобі, котрий сидів тихенько, не подаючи голосу.

Але козаки, народ хвацький, уже й розвеселилися; те, що коїлося, здалось їм кумедним, і вони, перебиваючи один одного, продовжували глузувати над Василем:

– Одним дурнем на світі менше буде.

– Та йому начхати, як ми за твою макітру відплатимо. Не бачиш хіба, який зух!

– Хо! Хо! Перевертень він. Чорт знає, на кого там обурнувся… Чаклун же! Ще невідомо, хто тебе в цій дірі дожидає.

Василь, який уже поплював на долоні й ухопився за піки, раптом трохи задумався.

– На ляха піду, – сказав він, – а на чорта ні.

Під той час драбини було зв’язано й приставлено до лазу. Але й по них підійматись виявилося незручно: вони тут же прогнулися в місцях скріплення, й тонкі снози тріщали, ледве на них пробували поставити ногу. Одначе Голодий сам поліз першим. Піднімаючись, він примовляв:

– Бачиш тепер, пане шляхтич, що ми не жартуємо. Не захотів злазити, заартачився, ну й сиди, тільки захищатися не здумай – усе одно ми тебе дістанемо, хоча й увесь хлів розібрати доведеться. Схаменись, поки не пізно!

Нарешті голова його досягла отвору й поступово в ньому зникла. Зненацька почувся свист шаблі, сотник страшно скрикнув, похитнувся й упав під ноги козакам із розрубаною надвоє головою.

– Коли його, коли! – заревіли козаки.

У хліві здійнялося страшне сум’яття, пролунали крики, волання, котрі заглушив громоподібний голос Заглоби:

– Ха, розбійники, людоїди, душогуби, всіх вас до єдиного переб’ю, пси шолудиві! Знайте руку лицаря. Я вам покажу, як на чесних людей нападати ночами! Як шляхтичів замикати у хліві… Ха! Пройдисвіти! Нумо, по одному, за чергою, а то й по двоє можна! Ну, хто перший? Тільки голови свої ліпше в гною поховайте, а то зітну геть, клянуся Богом!

– Коли! Коли! – волали козаки.

– Хлів спалимо!

– Я сам спалю, голодранці, разом із вами!

– Ану, давай по декілька, по декілька разом! – крикнув старий козак. – Тримати драбини, піками підпирати! Солому на голову і вперед!.. Взяти його треба!

Із цими словами він поліз нагору, а з ним іще двоє його товаришів; снози затріщали, ламаючись, драбини прогнулися ще дужче, та принаймні два десятки сильних рук схопилися за жердини, підперли драбину піками. Дехто просунув вістря в лаз, аби шляхтичу важче було розмахнутися шаблею.

Через декілька хвилин іще три тіла впали на голови тих, що стояли під сінником.

Заглоба, розпалений успіхом, ревів як бугай і викрикував такі прокляття, що їх світ не чув, – у козаків од його слів душа б утекла в п’ятки, коли б не охопила їх у ту хвилину дика лють. Одні кололи піками настил, інші дерлися по драбині, хоча в темній дірі їх очікувала вірна погибель. Раптом біля дверей зчинився крик і до хліва вбіг сам Богун.

Був він без шапки, у самій сорочці та шароварах, у руці тримав оголену шаблю, очі блискали.

– На дах, собачі діти! – крикнув він. – Здерти солому і живим узяти.

А Заглоба, побачивши Богуна, заревів:

– Тільки підійди, хаме! Вмить вуха обріжу й ніс одрубаю, а голови твоєї мені й даром не треба, за нею сокира плаче. Що, підгинаєш хвоста, холопе, боїшся? Ану, хто зв’яже оцього гунцвота, того буде помилувано. Що, шибенику, що, лялько жидівська? Сам прийшов? Просунь тільки макітру в дірку! Ну, де ж ти? Залазь, радий буду і пригощу добряче, зразу пригадаєш сатану-татуся та курву-маму!

Тим часом у Заглоби над головою затріщали крокви. Видно, козаки здерлися на дах і вже знімали солому.

Заглоба тріск почув, але страх не відібрав у нього сили. Він мовби сп’янів од битви й від крові.

«Заб’юся в куток і там загину», – подумав він.

Але в цю хвилину в усіх кінцях майдану раптом загриміли постріли, і зразу до хліва вдерлися з десяток козаків.

– Батьку! – несамовито кричали вони. – Сюди, батьку!

Заглоба спершу не зрозумів, що відбувається, і остовпів од здивування. Дивиться крізь діру в хлів – нікого. Крокви на даху не тріщать.

– У чому справа? Що сталося? – голосно вигукнув він. – Ага, зрозуміло! Вони вирішили хлів спалити і з пістолів гатять по даху.

Тим часом людське ревище за стіною ставало все страшнішим, почувся тупіт копит. Постріли змішувалися з виттям, бряжчало залізо. «Господи! Та це ж, либонь, битва!» – подумав Заглоба й кинувся до своєї діри у стрісі.

Подивився – й ноги під ним від радості підкосилися.

На майдані кипів бій, а вірніше, Заглоба побачив страшне побиття Богунових козаків. Заскочені зненацька, вони дозволили ворогові підійти дуже близько і падали, вбиті пострілами впритул; приперті до загорож, до стін хати і клуні, рубані мечами, тиснуті кінськими крупами, зім’яті копитами, гинули майже без опору. Жовніри в червоному налягали, несамовито рубаючись, не даючи козакам ні вишикуватися, ні замахнутися шаблею, ні перевести подих, ні скочити на коня. Деякі тільки захищалися; хтось у диму і сум’ятті квапливо підтягував попруги й падав додолу, не встигнувши поставити ногу в стремено; інші, покидавши піки та шаблі, бігли до загорож, перестрибували через них або протискувалися між кілків, застряючи, горлаючи й виючи нелюдськими голосами. Здавалося нещасним, що сам князь Ярема як орел налетів на них, накинувся несподівано з усією своєю раттю. Часу не лишалося ні отямитися, ні оглядітися: вигуки переможців, свист шабель, грім пострілів гнали їх, як ураганний вихор, гаряче кінське дихання пекло потилиці. «Люди, рятуйте!» – лунало звідусіль. «Бий, убивай!» – кричали жовніри.

167