Вогнем і мечем - Страница 168

168

І нарешті побачив Заглоба невеличкого Володийовського, котрий, стоячи з кількома жовнірами поблизу воріт, словами й перначем оддавав накази, а подеколи врізався на своєму гнідому жеребці в саму бучу: заледве приміряється, заледве повернеться, і людина вже падає, навіть не скрикнувши. О, Володийовський великим був у своїй справі майстром; природженим войовником, він пильно стежив за перебігом битви і, навівши де треба лад, знову повертався на місце, і спостерігав, і вказував, мовби керуючи оркестром: коли слід, сам візьме інструмент, коли слід – перестане грати, але очей ні на секунду ні з кого не спускає, щоб кожен своє виконав.

Забачивши таке, Заглоба затупав ногами по дошках настилу, так що пилюка навкруги знялася, заплескав у долоні й заревів на всю глотку:

– Бий проклятих! Бий, убивай, стинай голови! Рубай, коли, лупи, дави, ріж! Ану, натисніть! Шаблями їх, щоб жодному не втекти живим!

Так волав Заглоба, дзиґою вертячись на місці; очі його від натуги налилися кров’ю, навіть світло померкло на хвилину, але, коли зір йому повернувся, він побачив іще більш чудову картину – в оточенні півсотні козаків вихором летів на коні Богун, без шапки, в самій сорочці й шароварах, а за ним невеличкий Володийовський зі своїми людьми.

– Бий! Це Богун! – крикнув Заглоба, та не був почутий.

Тим часом Богун із козаками через тин, Володийовський через тин, деякі відстали, в декого коні на скаку перевернулися. Подивився Заглоба: Богун на рівнині, Володийовський на рівнині. Козаки врозсип і тікати, жовніри поодинці за ними. У Заглоби подих перехопило, очі ледве не вилізли з орбіт. Що ж він побачив? А ось що: Володийовський, мов гончак за вепром, по п’ятах за Богуном несеться, отаман повертає голову, заносить шаблю!..

– Б’ються! – кричить Заглоба.

Іще мить, і Богун падає разом із конем додолу, кінь Володийовського топче його копитами, і невеличкий лицар кидається навздогін за іншими втікачами.

Та Богун іще живий, він підхоплюється і біжить до порослих чагарниками пагорбів.

– Тримай його! Тримай! – реве Заглоба. – Це Богун!

З’являється нова ватага козаків, яка дотепер за пагорбами переховувалась, а зараз, коли її помітили, шукає нового шляху до втечі. За нею, приблизно за півверсти, мчать жовніри. Козаки наздоганяють Богуна, оточують, підхоплюють і забирають із собою. І ось уже вся ватага зникає в заворотах яру, а за нею зникають із очей і переслідувачі.

На майдані зробилося тихо й порожньо: навіть жовніри Заглоби, відбиті Володийовським, скочивши на козацьких коней, помчали разом з іншими навздогін за втікачами.

Заглоба спустив драбину, зліз із сінника і, вийшовши із хліва на майдан, огледівся. На майдані лежали без ліку вбиті запоріжці та близько дюжини жовнірських трупів. Шляхтич поволі між ними пройшовся, уважно кожного лежачого обдивився й опустився біля одного на коліна.

Коли він за хвилину підвівся, у руці в нього була бляшана манірка.

– Повна, – пробурмотів Заглоба.

І, піднісши до вуст, задер голову.

– Нічогенька!

Потім знову оглядівся навколо і ще раз повторив, але вже голосом куди бадьорішим:

– Я вільний.

Після чого попрямував до хати, переступив через труп старого бондаря, вбитого козаками, і зник за дверима. Коли ж вийшов, навколо крижів його, поверх кунтуша, вимазаного гноєм, сяяв Богунів пояс, густо розшитий золотом, а за поясом ніж, оздоблений великим рубіном.

– Господь нагородив за відвагу, – бурмотів він, – ось і гаманець набитий вельми туго! Ну, розбійнику мерзенний! Тепер не втечеш, сподіваюсь! Але ж і невеличкий жевжик, бач, який! Щоб йому ні дна, ні покришки. Невеличка щучка, та гострий зубчик, біс би його забрав. Знав я, що він славний воїн, але щоб отак Богунові насісти на хвіст – такого я, по правді кажучи, не чекав. Подумати лишень: миршавий тілом, а скільки вогню та завзяття! Богун би його міг за пояс засунути, як ножик. Щоб йому пусто було! Ой, ні: поможи йому, Всевишній! Видно, він Богуна не впізнав, а то б порішив. Тьху, як порохом тхне, аж у носі засвербіло! Одначе я ж бо з якої халепи вибрався – в таку мені ще потрапляти не доводилося! Слава тобі, Господи!.. Та Богуна ж бо він як хвацько! Треба буде до цього Володийовського придивитися: диявол у ньому сидить, не інакше.

Так приказуючи, Заглоба сів на порозі хліва й почав чекати.

Невдовзі вдалині на рівнині показалися жовніри, що поверталися після розгрому ворога. Попереду їхав Володийовський. Побачивши Заглобу, невеличкий лицар пришпорив коня і, спішившись, попрямував до нього, вигукуючи здалеку:

– Невже це я вашу милість живим бачу?

– Мене власною персоною, – відповів Заглоба. – Нехай нагородить вас Бог, що з підмогою прибули.

– Дякуйте Богові, що вчасно, – сказав Володийовський, радісно потискуючи Заглобі руку.

– Але ж звідки ви, пане, про мою біду дізналися?

– Селяни з цього хутора знати дали.

– О, а я вже думав, вони мене зрадили.

– Що ви, це добрі люди. Парубок із дівкою ледве втекли, а з іншими що, вони й не знають.

– Якщо не зрадники, значить, усіх козаки порішили. Он господар лежить коло хати. Ну, гаразд, доволі про це. Говоріть скоріше, мосьпане: Богун живий? Утік?

– Невже це Богун був?

– Авжеж! Той, без шапки, в сорочці та шароварах, котрого ваша милість звалили з конем разом.

– Я його в руку поранив. От досада, що не впізнав… Але ви ж, ви що тут наробили, пане?

– Я що наробив? – перепитав Заглоба. – Ходімо зі мною – та дивіться добре!

Із цими словами він узяв пана Міхала за руку та повів до хліва.

– Дивіться, – повторив він на порозі.

Володийовський спершу зі світла нічого не міг уторопати, але, коли очі його звикли до темряви, побачив тіла, що нерухомо лежали на купі гною.

168