Вогнем і мечем - Страница 179

179

Із Сінниці вирушили до Мінська, звідти до Варшави, в дорозі, за тогочасним звичаєм, частенько влаштовували привали. Шлях був настільки забитий, що ледве вперед просувалися. Всяке на вибори прямувало: і з ближніх місць, і з Литви далекої. Шляхтичі їхали цілими дворами, одна за одною тяглися вервечки позолочених карет, оточених гайдуками та виїзними лакеями величезного зросту, одягненими по-турецьки, за якими рухався особистий конвой: мадярські, німецькі або яничарські роти, козачі загони, а то й латники із відбірної польської кінноти. Вельможі старалися перевершити одне одного пишністю вбрання та численністю почту. Незліченні магнатські кавалькади чергувалися з повітовою та земською знаттю, що мала вигляд більш скромний. Раз у раз із хмари куряви виринали оббиті чорною шкірою ридвани, запряжені парою або четвернею коней; у кожному важно сидів мостивий шляхтич із розп’яттям або образком Пресвятої Діви, що на шовковій стрічці висіли на шиї. Всі озброєні до зубів: з одного боку мушкет, із другого шабля, а в тих, хто мав відношення до війська – нині або в минулому, – позаду ще на два аршини стирчали піки. До ридванів прив’язано було собак: лягаві або хорти, прихоплені не з нужди – не на полювання все ж таки з’їжджались, – а виключно для панської розваги. Слідом конюхи вели породистих коней, покритих попонами для захисту багатих сідел од дощу та пилюки, далі тяглися рипливо повози на колесах, скріплених лозинням, навантажені шатрами й запасами їстівного для панів і челяді. Коли вітер часом звіював пилюку з дороги на поле, весь шлях, одкриваючись, виблискував і мінився чи то як багатобарвна змія, чи то як стрічка рідкісного золототканого шовку. Подекуди на шляху гриміла музика: у натовпі йшли італійські та яничарські оркестри, найчастіше перед корогвами коронного або литовського війська, яких на дорозі теж було чимало – вони входили до почту сановників. Великий стояв гамір, крик, гомін, зусібіч неслись оклики, а часом спалахували сварки, коли одне одному поперек дороги ставали.

До княжого кортежу раз у раз підлітали кінні жовніри та слуги, запитуючи, хто їде, або вимагаючи поступитися дорогою тому чи іншому вельможі. Але почувши у відповідь: «Воєвода руський!» – поспішали повідомити про це своїм господарям, і ті відразу ж звільнювали дорогу, а хто був попереду, на узбіччя з’їжджали, проводжаючи очима княжий поїзд. На привалах довкола товпилися жовніри та шляхта, з цікавістю дивлячись на найбільшого войовника Речі Посполитої. Чимало сипалось і вітальних вигуків, на котрі князь відповідав люб’язно, позаяк, по-перше, за натурою своєю був до людей вельми прихильним, а по-друге, люб’язністю розраховував залучити більше прихильників для королевича Карла, в чому і досягав успіхів завдяки лише своєму вигляду.

Із не меншою цікавістю витріщалась юрба на княжі корогви, на «русинів», як їх називали. Воїни не були вже такими обірваними та виснаженими, як після костянтинівської битви: за розпорядженням князя в Замості всім було видано новий формений одяг, і все ж таки на них дивились як на заморське диво, бо в уяві жителів найближчих до столиці місцевостей русини з’явилися з іншого кінця світу. Яких тільки див не розповідали про таємничі степи та дрімучі ліси, де такі богатирі народжуються, не стомлюючись захоплюватись їхніми засмаглими обличчями, видубленими вітрами з Чорного моря, твердістю погляду та суворістю вигляду, запозиченого в диких сусідів.

Після князя найбільше поглядів зверталося до Заглоби, котрий, помітивши, яким оточений захопленням, поглядав довкола так зарозуміло й гордовито, так страшно водив очима, що в натовпі негайно зашепотіли: «Он, мабуть, із них найдоблесніший лицар!» Інші говорили: «Он через кого, видно, без ліку душ із тілами розлучилися. От змій лютий!» Коли такі слова долітали до вух Заглоби, він старався набрати вигляду ще більш грізного, щоби не показати, наскільки в душі задоволений.

Іноді він що-небудь говорив у відповідь, іноді відпускав дошкульне слівце, особливо на адресу воїнів із литовських найманих корогов, де товаришам у важкій кавалерії належало носити на плечі золоту нашивку, а в легкій – срібну. «Не все те золото, що блищить!» – кричав декому з них Заглоба, і не один лицар, засопівши, хапався за шаблю, скрегочучи зубами, одначе, зметикувавши, що насмішник служить у руського воєводи, зрештою, плюнувши, відмовлявся від наміру затіяти бійку.

Поблизу Варшави натовп зробився таким щільним, що вершники та екіпажі вже ледве повзли по дорозі. З’їзд обіцяв бути багатолюднішим, ніж завжди, позаяк навіть шляхта з віддалених – руських і литовських – окраїн, яка заради самих виборів не тарабанилася б у таку далеч, вирушила до Варшави заради власної безпеки. Вирішальний день був іще далеко – тільки-тільки починалися перші збори сейму, – одначе кожному хотілося потрапити до столиці за місяць, а то й за два до строку, щоб ліпше влаштуватися, комусь про себе нагадати, в когось пошукати заступництва, з’їсти й випити своє у знаті, зрештою, після сільських справ насолодитися столичним життям.

Князь із сумом дивився з вікна карети на юрби лицарів, шляхтичів і жовнірів, на багатство і пишність вбрання, розмірковуючи про те, які пропадають сили, скільки можна було б виставити війська! Чому ж Річ Посполита, могутня, багата і багатолюдна, маючи славетних воїнів удосталь, при всьому тому слабка настільки, що не може впоратися з одним Хмельницьким та дикою татарвою? Чому? Силі Хмельницького простіше простого було б не меншу силу протиставити, коли б усе це воїнство, вся ця шляхта з її челяддю та багатством, незліченні ці полки та корогви загальній справі побажали служити так само ревно, як приватним своїм інтересам. «Не стає доблесті в Речі Посполитій, – думав князь, – причина могутнє тіло точить! Тане колишня відвага – солодке неробство, а не ратні труди злюбив войовник і шляхтич!» Князь почасти мав рацію, хоча про слабкості Речі Посполитої судив тільки як вождь і воїн, котрому всіх би хотілося повести на ворога, навчивши військовій справі. Доблесть не вичерпалася, що й доведено було, коли невдовзі у сто разів страшніші війни почали загрожувати Речі Посполитій. Батьківщині потрібне щось більше, а що – князь-воїн не уявляв собі в ту хвилину, зате добре розумів його недруг, коронний канцлер, більш досвідчений, аніж Ярема, політик.

179