Вогнем і мечем - Страница 207

207

Помалу, однак, усе більше князівських корогов стягалося до Збаража, що передвіщало по весні початок воєнних дій. У багатьох на душі повеселіло. Серед інших приїхав пан Підбийп’ятка з гусарською корогвою Скшетуського. Він привіз звістки про немилість, у якій перебуває при дворі князь, про смерть Януша Тишкевича, київського воєводи, на місце якого – на думку загалу – буде призначено Киселя, і, нарешті, про тяжку хворобу, що прикувала до постелі в Кракові коронного стражника Лаща. Що стосувалося війни, пан Лонгинус чув од самого князя, начебто відновиться вона хіба що в разі крайніх обставин, тому що комісарів одправлено було до козаків із наказом іти на всілякі поступки. Розповідь Підбийп’ятки соратники Вишневецького зустріли з обуренням, а Заглоба запропонував відправити до суду протест і заснувати конфедерацію, оскільки, заявив, що не хоче бачити, як пропадають плоди його зусиль під Старокостянтиновом.

Так, за обговоренням новин, у тривогах і сумнівах, минули лютий і половина березня, а від Скшетуського, як і раніше, не було ні слуху ні духу.

Тим упертіше почав Володийовський наполягати на від’їзді.

– Не князівну тепер, – говорив він, – а Скшетуського шукати настав час.

Час, одначе, показав, що Заглоба мав рацію, відкладаючи від’їзд із дня на день: під кінець березня з листом, адресованим Володийовському, прибув із Києва козак Захар. Пан Міхал негайно викликав до себе Заглобу; вони замкнулися з посланцем в окремій кімнаті, і Володийовський, зламавши печатку, прочитав:

– «По всьому Дністру, до Ягорлика пройшовши, не знайшов я ніяких слідів. Думаючи, що князівна захована в Києві, приєднався до комісарів, із якими проїхав до Переяслава. Відтіля, одержавши неждано дозвіл Хмельницького, прибув до Києва й шукаю її скрізь і всюди, у чому мені сприяє сам митрополит. Наших тут без ліку – у міщан ховаються й у монастирях, однак, побоюючись черні, знаків про себе не подають, надзвичайно тим пошуки утрудняючи. Господь мене на всьому шляху направляв і не тільки охоронив, але і прихилив до мене Хмельницького, тому, смію сподіватись, і надалі допомагати буде і милістю своєю не залишить. Ксьондза Муховецького уклінно прошу відслужити молебень, і ви за мене помолітесь. Скшетуський».

– Слава Господу-Вседержителю! – вигукнув Володийовський.

– Отут іще post scriptum, – помітив Заглоба, заглядаючи через плече друга.

– І вірно! – сказав невеличкий лицар і почав читати далі: – «Подавець цього листа, осавул миргородського куреня, сердечно про мене піклувався, коли я в Січі перебував у полоні, і нині в Києві допомагав усіляко, і лист доставити взявся, не побоявшись ризику; будьте ласкаві, Міхале, подбайте, щоб він ні в чому не знав нужди».

– Ну, хоч один порядний козак знайшовся! – сказав Заглоба, подаючи Захару руку.

Старий потиснув її без тіні підлесливості.

– Одержиш винагороду! – додав невеличкий лицар.

– Він сокіл, – відповів козак, – я його люблю, я не для грошей тутки прийшов.

– І гордості, дивлюся, тобі не позичати, багатьом би шляхтичам не гріх повчитися, – продовжував Заглоба. – Не всі серед вас тварюки, не всі! Ну та добре, суть не в цьому! Виходить, у Києві пан Скшетуський?

– Точно так.

– А в безпеці? Я чув, чернь там дуже бешкетує.

– Він у Донця живе, у полковника. Нічого з ним не станеться: сам батько Хмельницький Донцю під страхом смерті наказав його берегти як зіницю ока.

– Чудеса в решеті! З якого дива Хмельницький так полюбив нашого друга?

– Він його давно любить.

– А казав тобі пан Скшетуський, що він у Києві шукає?

– Ясна річ, він же знає, що я йому друг! Ми і разом із ним, і нарізно шукали, як не сказати було?

– Одначе ж не знайшли досі?

– Не знайшли. Ляхів там іще пітьма, і всі ховаються, а одне про одного ніхто нічого не знає – відшукай спробуй. Ви чули, що там звірствує чорний люд, а я своїми очима бачив: не тільки ляхів ріжуть, але й тих, що їх переховують, навіть черниць і ченців. У монастирі Миколи Доброго дванадцять полячок було, так їх разом із черницями в келії задушили димом; кожного другого дня кликнуть клич на вулиці й біжать шукати, спіймають – і в Дніпро. Ой! Скількох уже потопили…

– Так, може, і її вбили?

– Може, і вбили.

– Ні, ні! – перебив його Володийовський. – Якщо Богун її туди відправив, значить, підшукав безпечне місце.

– Де, як не в монастирі, безпечніш, а й там знаходять.

– Ух! – вигукнув Заглоба. – Думаєш, вона могла загинути?

– Не знаю.

– Видно, Скшетуський усе-таки не втрачає надії, – продовжував Заглоба. – Господь тяжкі йому випробування послав, але коли-небудь і втішити мусить. А ти сам давно з Києва?

– Ой, давно, пане. Я пішов, коли комісари через Київ їхали назад. Багацько ляхів із ними тікати хотіло і тікали, нещасні, хто як міг, по снігу, по бездоріжжю, лісом, до Білогрудки, а козаки за ними, кого наздоженуть, усіх убивали. Багато втекло, багато забили, а декого пан Кисіль викупив, поки мав гроші.

– О, собачі душі! Виходить, ти з комісарами їхав?

– З комісарами до Гущі, потім до Острога. А далі вже сам ішов.

– Панові Скшетуському ти давно знайомий, значить?

– У Січі зустрілися; він поранений лежав, а я за ним доглядав і полюбив, як дитину рідную. Старий я, нікого мені любити більше.

Заглоба крикнув слугу і звелів подати меду та м’ясного. Сіли вечеряти. Захар із дороги був стомлений та голодний і попоїв охоче, потім випив меду, вмочивши в темну вологу сиві вуса, і мовив, прицмокнувши:

– Добрий мед.

– Ліпший, аніж кров, яку ви п’єте, – сказав Заглоба. – Втім, думаю, тобі, як людині чесній і Скшетуському відданій, до баламутів нічого повертатися. Залишайся з нами! Тут тобі добре буде.

207