Вогнем і мечем - Страница 208

К оглавлению

208

Захар підвів голову.

– Я письмо віддав і піду, козаку серед козаків місце, негоже мені з ляхами брататися.

– І бити нас будеш?

– Та буду. Я січовий козак. Ми батька Хмельницького гетьманом обрали, а тепер король йому надіслав булаву і прапор.

– От вам, пане Міхал! – сказав Заглоба. – Говорив я, протестувати потрібно?

– А з якого ти куреня?

– З миргородського, тільки його вже немає.

– А що з ним сталося?

– Гусари Чарнецького під Жовтими Водами вщент розбили. Хто живий залишився, тепер у Донця, і я з ними. Чарнецький добрий жовнір, він у нас у полоні, за нього комісари просили.

– І в нас ваші полонені є.

– Так воно й має бути. У Києві говорили, найперший наш козак у ляхів у неволі, хоча інші кажуть, він загинув.

– Хто такий?

– Ой, хвацький отаман: Богун.

– Богуна у двобої зарубано на смерть.

– Хто ж його зарубав?

– Отой лицар, – відповів Заглоба, вказуючи на Володийовського.

У Захара, що в ту хвилину допивав уже другу кварту меду, очі на лоба полізли й лице почервоніло; нарешті він пирснув, пустивши з носа фонтан, і перепитав, давлячись од сміху:

– Цей лицар Богуна убив?

– Тисяча чортів! – закричав, насупивши брови, Володийовський. – Посланець сей занадто багато собі дозволяє.

– Не сердьтеся, пане Міхал, – втрутився Заглоба. – Людина він, видно, чесна, а що ввічливості не навчена, так на те і козак. І знову ж таки: для вашої милості це честь велика – хто ще при такій непоказній зовнішності стільки великих перемог здобув у житті? Статури ви кволої, зате духом міцні. Я сам… Пам’ятаєте, як після двобою витріщався на вас, хоча на власні очі від початку до кінця весь бій бачив? Вірити не хотілося, що такий жевжик…

– Досить, може? – буркнув Володийовський.

– Не я ваш батько, даремно ви на мене злитеся. Так знайте: мені б хотілося, щоб у мене такий син був; дасте згоду, всиновлю і відпишу все, чим володію! Пишатися потрібно, великий дух у малому тілі маючи… І князь не набагато ставніший од вас, а сам Олександр Македонський навряд чи йому в зброєносці годиться.

– Інше мене засмучує, – сказав, зм’якшившись, Володийовський, – нічого обнадійливого з листа Скшетуського ми не довідалися. Що сам він на Дністрі головою не наклав, це слава Богу, але князівни досі не знайшов і хто поручиться, чи знайде?

– Що правда, то правда! Але коли Господь нашими стараннями його від Богуна звільнив і премногих небезпек і пасток допоміг уникнути, так ще в зачерствіле серце Хмельницького заронив іскру дивного почуття до нашого друга, то не для того, певно, щоб він від туги і страждань, як свіча, станув. Коли ви, пане Міхал, руки провидіння в усьому цьому не бачите, розум ваш тупіший од шаблі; втім, справедливо вважається, що не можна мати всі достоїнства відразу.

– Я лише одне бачу, – відповів, гнівно ворушачи вусиками, Володийовський, – нам із вами там нічого робити, залишається тут сидіти, доки зовсім не запліснявіємо.

– Скоріше вже мені пліснявіти, оскільки я за вас набагато старіший; адже відомо – і ріпа м’якне, і сало від старості гіркне. Подякуймо краще Господу за те, що всім нашим бідам щасливий кінець обіцяно. Немало я за князівну помучився, їй-богу, куди більше, ніж ви, і від Скшетуського не набагато менше; вона мені як дочка все одно, я і рідну б не любив сильніше. Говорять навіть, вона вилитий мій портрет, але і без того я до неї всім серцем прихильний, і не бачити б мене вам веселим і спокійним, якби не вірив я у швидке закінчення її нещасть. Завтра ж epitalamium складати почну, адже я прекрасно вірші складаю, тільки останнім часом Аполлона зрадив заради Марса.

– Що зараз говорити про Марса! – відповів Володийовський. – Чорт би забрав цього зрадника Киселя з комісарами і з їхніми переговорами разом! Навесні напевно укладуть мир. Підбийп’ятка зі слів князя те ж саме cтверджує.

– Підбийп’ятка стільки ж розуміє в політиці, скільки я в шевському ремеслі. Він при дворі, крім красуні своєї, нічого не бачив, ні на крок либонь не відходив од спідниці. Дасть Бог, хто-небудь викраде її в нього з-під носа; втім, досить про це. Кисіль зрадник, не заперечую, у Речі Посполитій усяк це знає, а от щодо переговорів, гадаю, ще бабуся надвоє ворожила.

Тут Заглоба звернувся до козака:

– А у вас, Захаре, що говорять: війни чекати чи миру?

– До першої трави тихо буде, а навесні або нам погибель, або ляхівчикам.

– Радуйтеся, пане Міхал, я теж чув, начебто чернь скрізь готується до війни.

– Буде така війна, якої не бувало, – сказав Захар. – У нас говорять, і султан підійде турецький, і хан приведе всі орди, а друг наш Тугай-бей і зовсім додому не пішов, а табір неподалік розкинув.

– Радуйтеся, пане Міхал, – повторив Заглоба. – І новому королеві напророчили, що все його правління мине у війнах, а вже простій людині, схоже, тим більше довго не ховати шаблі в піхви. Устигнемо обтріпатися в боях, як мітла в руках гарної господині, – така вже наша вояцька доля. А дійде справа до сутички, постарайтеся до мене ближче триматися: чудову побачите картину – будете знати, як у старі добрі часи билися. Боже мій! Не ті нині люди, що були колись, і ви не такі, пане Міхал, хоч і грізні в бою та Богуна зарубали на смерть.

– Справедливо кажете, пане, – мовив Захар. – Не тії тепер люде, що бували…

Потім подивився на Володийовського і додав, похитавши головою:

– Але щоб цей лицар Богуна убив, но, но!..

Розділ XX

Старий Захар, відпочивши кілька днів, виїхав назад у Київ, а тим часом прийшла звістка, що комісари повернулися без особливих надій на збереження миру, гірше того – у повному сум’ятті. Їм удалося лише виговорити armisticium до руської Трійці, після чого передбачалося зібрати нову комісію з повноваженнями для ведення переговорів. Однак вимоги й умови Хмельницького були настільки непомірні, що ніхто не вірив, аби Річ Посполита могла на них погодитися. Тому обидві сторони з поспішністю почали озброюватися. Хмельницький слав посла за послом до хана, закликаючи його з усіма силами собі на підмогу; відправляв він гінців і в Стамбул, де давно вже перебував королівський посланник Бечинський; у Речі Посполитій із дня на день очікували призову в ополчення. Прийшли вісті про призначення нових полководців: підчашого Остророга, Ланцкоронського і Фірлея. Ярема ж Вишневецький од військових справ був цілком відсторонений – тепер він лише з власними силами міг захищати вітчизну. Не тільки князівські жовніри та руська шляхта, але навіть прихильники колишніх регіментаріїв обурені були таким рішенням і немилістю, зробленою князеві, справедливо міркуючи, що якщо варто було пожертвувати Вишневецьким із політичних міркувань, поки ще жевріла надія на укладення миру, то усунення його в переддень війни було непрощенною, найбільшою помилкою, оскільки лише князь не поступався Хмельницькому силою і міг здолати могутнього проводиря смути. Нарешті й сам князь прибув у Збараж, аби зібрати якнайбільше війська й у повній готовності очікувати швидкого початку війни. Перемир’я було укладено, але раз у раз виявлялася його неспроможність. Хмельницький наказав, щоправда, зрубати голови декільком полковникам, які всупереч договорові дозволяли собі нападати на замки і корогви, що відпочивали на зимових стоянках, але не в його владі було стримати чорний люд і незліченні безначальні ватаги, що про armisticium або не чули, або не бажали чути, а найчастіше і значення цього слова не розуміли. Вони раз у раз переступали встановлені договором границі, тим самим зводячи нанівець усі обіцянки Хмельницького. З другого боку, кварцяне військо та шляхетські загони, переслідуючи заколотників, частенько переходили Горинь і Прип’ять у Київському воєводстві, забиралися в глиб воєводства Брацлавського, а там, піддавшись нападові козаків, затівали справжні бої, часом досить запеклі й кровопролитні. Тому з боку і козацтва, і поляків безперестану сипалися скарги про порушення договору, котрого, по суті, дотриматися було неможливо. Таким чином, перемир’я означало тільки, що ні сам Хмельницький, ні король зі своїми гетьманами не починали воєнних дій, фактично ж війна розпалювалася – без участі, щоправда, головних сил, і перші теплі промені весняного сонця, як колись, освітлювали палаючі села, містечка, міста й замки, опромінювали криваві побоїща та людське горе.

208