Вогнем і мечем - Страница 217

217

– Горіти мені у вогні, коли я вух цьому вишкребку не відріжу! – буркнув собі під ніс Заглоба.

– Так його порубали, – не вгамовувався Редзян, – що іншого давно б уже вороння склювало, але наш отаман не рівня іншим, якось оклигав, хоча до Влодави ледь допхався, і ще невідомо, чим би все обернулось, якби не ми. Ми його на Волинь відправили, до наших, а він нас сюди послав за князівною.

– Погублять його чорнобриві! – пробурчав Бурляй. – Я йому давно пророкував. Нема того щоб погратися по-козацьки з дівкою, а потім камінь на шию й у воду, як у нас на Чорному морі водилося!

Володийовський, зачеплений у своїх почуттях до прекрасної статі, ледь утримав язик за зубами. Заглоба ж, розсміявшись, мовив:

– І вірно, воно б краще.

– Ви добрі друзі! – сказав Бурляй. – Честь вам і хвала, що його в біді не кинули, а ти, малий, – звернувся він до Редзяна, – ти кращий за всіх, я тебе ще в Чигирині запримітив, коли ти сокола нашого беріг та плекав. Знайте ж: і я друг вам. Говоріть, чого бажаєте? Хоч козаків, хоч коней просіть – усе виконаю, щоб на зворотному шляху вас хто не скривдив.

– Козаки нам ні до чого, пане полковнику, – відповів Заглоба. – Ми ж серед своїх і по своєму краю поїдемо, а коли, не дай Боже, недобра станеться зустріч – велика ватага перешкода тільки, а от прудкі скакуни дуже б придалися.

– Я вам таких дам – бахматам ханським не наздогнати.

Тут ізнову встряв Редзян, щоб не пропустити нагоду:

– А грошей мало нам дав отаман, бо сам не мав, а за Брацлавом мірка вівса – таляр.

– Ходи зі мною в комору, – сказав Бурляй.

Редзяну не довелося повторювати двічі: він зник разом зі старим полковником за дверима, а коли незабаром з’явився знову, товстощока його фізіономія сяяла, а синій жупан на животі був злегка відстовбурчений.

– Ну, рушайте з Богом, – промовив старий козак, – а заберете дівку, заверніть до мене, подивлюсь і я на Богунову коханку.

– І не просіть, пане полковник, – сміливо відповів Редзян, – ляшка ця страх яка полохлива й раз уже себе ножем штрикнула. Лячно нам, як би з нею чого кепського не сталося. Нехай уже отаман сам із нею впорується.

– І впорається!.. При ньому відразу страх забуде. Ляшка – білоручка! Козаком гребує! – пробурчав Бурляй. – Паняйте з Богом! Тепер уже недалеко!

Від Ямполя до Валадинки і справді недалеко було, але дорога лицарів наших очікувала нелегка – не дорога навіть, а суцільне бездоріжжя: місця тамтешні в ті часи були ще пустелею, рідко де забудовані й заселені. Від Ямполя друзі взяли трохи на захід, віддаляючись од Дністра, щоб потім спуститися до Рашкова по Валадинці: тільки таким шляхом можна було добратися до яру. Уже займався світанок – бенкет у Бурляя затягся до пізньої ночі, – і Заглоба розраховував, що до заходу сонця їм не знайти яру, а це йому саме на руку було: він не хотів звільняти Олену проти ночі. Їхали, міркуючи про те, як їм дотепер таланило всю дорогу. Заглоба, згадавши бенкет, що утнув Бурляй, зауважив:

– Подумати тільки, до чого міцне козацьке братерство – у всякій справі горою стоять один за одного! Про чернь я не говорю – цих козаки самі зневажають. Допоможе їм сатана нашу владу скинути, простий люд іще дужче від них наплачеться. За своїх же у вогонь і воду підуть, не те що наш брат шляхтич.

– Ой, ні, мосьпане, – відповідав на це Редзян. – Я довго серед них жив, бачив, як вони між собою гірше вовків гризуться, а якщо не стане Хмельницького, що їх якщо не силоміць, то хитрістю у вузді тримає, миттю пожеруть один одного. Бурляй, щоправда, іншим не рівня – великий це воїн, сам Хмельницький його шанує.

– Та ти либонь звеличуєш його за те, що він обібрати себе дозволив. Ех, Редзяне, Редзяне! Не вмерти тобі своєю смертю!

– Це вже, мосьпане, дивлячись що мені написано на роду! Таж ворога провести – і похвально, і Богові вгодно!

– Я ж тебе не за те докоряю, а за твою жадібність. Холопська це якість, неварта шляхтича; не минути тобі кари.

– А я, коли випаде нагода заробити, не поскуплюся в костьолі свічку поставити – нехай і від мене буде користь Господу Богові, а там, дивишся, і на майбутнє дістану благословення, а батькові з матір’ю допомагати – хіба ж це гріховна справа?

– Ох, хитрий, шельма! – вигукнув, звертаючись до Володийовського, Заглоба. – Я гадав, разом зі мною і фортелі мої поховано буде, але, бачу, проноза цей мене заткне за пояс. Подумати тільки: завдяки хитромудрості якогось хлопчиська ми нашу князівну в Богуна викрадемо з-під носа за його ж бажанням, та ще й на Бурляєвих конях! Ви коли-небудь щось подібне бачили? А подивитися, так і ламаного гроша не вартий.

Редзян посміхнувся задоволено й відповів:

– Ох, мосьпане, хіба нам від цього гірше?

– Ти мені до душі, малий, якби не жадібність твоя, я б тебе взяв в услугу, а за те, що п’яницею мене назвав, так уже й бути, прощаю – вельми спритно ти обдурив старого отамана.

– Не я вашу милість так назвав, а Богун.

– Господь його за це й покарав, – відповів Заглоба.

За такими розмовами ранок минув, а коли сонце високо піднялося на небесний звід, охота жартувати сама собою пропала – через кілька годин мала показатися Валадинка. Після довгих мандрівок подорожани нарешті наблизилися до мети, але тривога, неминуча в таких обставинах, закралася їм у душу. Чи жива ще Олена? А якщо жива, то чи відшукають вони її в яру? Горпина могла відвезти дівчину або в останню хвилину сховати в якому-небудь глухому закутку, а то й умертвити навіть. Перешкоди не були ще подолані, небезпека не минула. У них, щоправда, було все необхідне для того, щоб Горпина визнала їх посланцями Богуна, що виконують його волю, – ну а раптом її і справді застереже нечиста сила? Цього найбільше побоювався Редзян, та й Заглоба, хоч і вважав себе знавцем чорної магії, відчував деяке занепокоєння. Коли воно так станеться, як би не застати яр спустілим або – що ще гірше – не натрапити на схованих у засідці рашківських козаків. От і стукали серця тривожно, а коли нарешті, через кілька годин, подорожани побачили з високого обриву стрічку ріки, що виблискувала вдалині, пухка фізіономія Редзяна помітно зблідла.

217