Вогнем і мечем - Страница 218

218

– Валадинка! – сказав він, притишивши голос.

– Уже? – так само тихо запитав Заглоба. – Як ми близько!..

– Господи, збережи наші душі! – пробурмотів Редзян. – Скажіть-но, мосьпане, скоріше закляття, а то страх як моторошно.

– Дурниці все це! Осінимо хрестом ущелину та річку – краще всякого закляття допоможе.

Володийовський мовчав; на вигляд він був спокійний, тільки оглянув ретельно пістолі та підсипав свіжого пороху на полки та перевірив, чи легко виходить з піхов шабля.

– І в мене освячена куля є – в оцьому пістолі, – сказав Редзян. – Уперед, в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

– Уперед! Уперед!

Незабаром вершники досягли берега річки, але, перш ніж повернути коней униз за течією, Володийовський зупинив на хвилину товаришів і сказав Заглобі:

– Віддайте пернач Редзяну, чаклунка його знає, нехай він і говорить з нею перший, а то ще злякається нас і втече бозна-куди з князівною разом.

– Ні, як хочете, а перший я не поїду, – заявив Редзян.

– Тоді їдь останнім, трутню паршивий!

З цими словами Володийовський поскакав уперед, за ним рушив Заглоба, а позаду із запасними кіньми тюпав Редзян, неспокійно оглядаючись навсібіч. Навколо панувала глуха тиша пустелі, тільки цокали по каменях копита та голосно скрекотали сарана і коники, що поховалися в щілини від спеки: хоча сонце вже хилилося до заходу, спека не спадала. Нарешті вершники виїхали на округле, схоже на перевернутий лицарський щит узгір’я, по якому розкидані були вивітрені, випалені сонцем валуни, подібні до руїн, розвалених будинків і дзвіниць; здавалося, перед ними чи то замок, чи то місто, напередодні зруйноване під час штурму. Редзян подививсь і торкнув Заглобу за плече.

– Враже урочище, – сказав він. – Богун так мені його й описав. Уночі тут не пройти живими.

– Пройти не пройти, а проїхати можна, – відповів Заглоба. – Тьху! Яке прокляте місце! Але ми на вірному шляху хоча б?

– Тепер уже близько! – сказав Редзян.

– Слава Богу! – буркнув Заглоба і думками кинувся до князівни.

Дивне щось діялося в його душі: дивлячись на ці дикі береги, на пустельну глухомань, старий шляхтич ледве міг повірити, що князівна так близько – та сама князівна Олена, заради якої він стільки лиха зазнав і стільки здолав перешкод, яку так полюбив, що, почувши про її смерть, утратив усякий смак до життя. Втім, людина звикається з будь-яким нещастям; Заглоба за тривалий час устиг зжитися з думкою, що вона викрадена і перебуває невідомо де в Богуновій владі, й тому тепер не насмілювався сказати собі: от і настав край пошукам і сумному очікуванню, близько пора блаженного спокою. У той же час інші питання тіснилися в голові: що скаже вона, його побачивши? Невже не заллється слізьми? Адже порятунок від довгої і важкої неволі прийде як грім з ясного неба. «Несповідимі шляхи Господні, – думав Заглоба, – Всевишній так усе повернути може, щоб чеснота восторжествувала, а неправедність була нещадно посоромлена». Зрештою, Бог спершу віддав Редзяна Богуну в руки, а потім зв’язав їх дружбою. З волі Божої війна, зла мачуха, покликала страшного отамана залишити цю глухомань, куди він, як вовк, приволік свою здобич. Бог згодом наслав на нього Володийовського і знову з Редзяном звів – і так усе склалося, що зараз, коли Олена, можливо, втрачає останню надію і нізвідки вже не чекає порятунку, – порятунок прийде неждано! «Кінець твоїм печалям, донечко, – думав Заглоба, – незабаром судилося тобі зазнати безмірну радість. Ой! Як же вона дякувати буде, рученьки складати! Які слова говоритиме!»

Як жива явилася князівна Заглобі – і зовсім розчулився старий шляхтич і весь пішов у свої думи, уявляючи, що незабаром має статися.

Раптом Редзян смикнув його за рукав:

– Ваша милість!..

– Чого тобі? – запитав Заглоба, незадоволений, що переривають його роздуми.

– Бачили, ваша милість? Вовк перебіг дорогу.

– Ну то й що?

– А чи вовк?

– Наздожени та перевір.

У цю хвилину Володийовський притримав коня.

– А ми, часом, не збилися з дороги? – запитав він. – Пора б уже бути на місці.

– Ні! – відповів упевнено Редзян. – Як Богун говорив, так і їдемо. Господи, скоріше б уже все це скінчилося.

– Незабаром і скінчиться, коли вірно їдемо.

– Я ще хочу вас, панове, попросити: стежте за Черемисом цим, поки я з чаклункою балакати буду; мерзенний він, видно, страшенно, але з пищалі без промаху стріляє.

– Не бійся. Їдьмо!

Але не проїхали вони й півсотні кроків, як коні почали хропіти і стригти вухами. Редзян прямо-таки гусячою шкірою покрився: йому уявилося, що із-за зламу скелі от-от пролунає виття упиря або вискочить небачена паскудна тварюка, – однак виявилося, коні захропіли тому лише, що вершники наблизилися до лігвища того самого вовка, що раніше налякав хлопця. Навколо було тихо, навіть сарана скрекотати перестала, бо сонце вже скотилося на край неба. Редзян перехрестився і зітхнув із полегшенням.

Раптом Володийовський зупинив коня.

– Бачу яр, – сказав він, – вхід валуном завалений, а у валуні проріз.

– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, – прошепотів Редзян, – це тут!

– За мною! – скомандував, завертаючи коня, пан Міхал.

Через хвилину вони досягли прорізу і в’їхали під кам’яний звід. Перед ними відкрився глибокий яр, що густо заріс по схилах та утворював у своєму початку простору напівкруглу галявину, мовби обнесену високою стрімкою стіною.

Редзян заволав щосили:

– Бо-гун! Бо-гун! Здоров, відьмо! Здоров! Бо-гун! Бо-гун!

Притримавши коней, друзі пристояли трохи в мовчанні, потім Редзян знову заходився кричати:

218