Вогнем і мечем - Страница 263

263

Скшетуський удруге пробуджується, вірніше, його будить голосний шерех, що доноситься з того боку, куди він іде, – і ось він уже прислухається, завмерши на місці.

Шерех наближається, чутні поскрипування, сплески – це човен.

Його вже можна розгледіти крізь очерет. У ньому двоє козаків – один відштовхується веслом, у другого в руці довга жердина, що здалеку відсвічує сріблом, – нею він водорості розсуває.

Скшетуський по шию занурюється у воду, щоб тільки голова над ситівником залишалась, і дивиться.

«Що це – звичайний дозор чи вони вже йдуть по сліду?» – думає він.

Але відразу ж, бачачи спокійні та ледачі рухи козаків, розуміє, що це звичайна варта. Навряд чи цей човен єдиний на ставку – коли б козаки напали на його слід, на воду спустили б із дюжину човнів та купу людей туди насаджали.

Тим часом човен проплив мимо – шум очерету заглушив слова сидячих у ньому людей; Скшетуський зачув лише уривок розмови:

– Чорт би їх забрав, і цеї смердячої води казали пильнувати!

І човен сховався за очеретами – козак на носі так само розмірено бив по воді жердиною, немов усіх риб на ставку сполохати затіяв.

Скшетуський побрів далі.

Невдовзі він ізнову побачив біля самого берега татарський сторожовий пост. Світло місяця падало просто на лице ногайця, схоже на собачу морду. Але Скшетуський тепер уже не стільки дозорців лякався, скільки побоювався знепритомніти. І тому напружив усю волю, щоб не втратити уявлення, де він і куди йти мусить. Одначе боротьба з собою лише збільшила втому, і незабаром він виявив, що всякий предмет у нього в очах двоїться і троїться, що ставок часом здається табірним майданом, а купи очеретів – наметами. У такі хвилини йому хотілося гукнути Володийовського, покликати із собою, але розум його не настільки ще був затуманений, і він стримував згубне бажання.

«Не кричи! Не кричи! – він собі повторював. – Це погибель».

Але боротись із собою ставало все сутужніше. Скшетуський вийшов зі Збаража, виснажений голодом і безсонням, яке не одного вже воїна звалило з ніг. Нічне пильнування, холодна купіль, смердючий запах води, єдиноборство з в’язкою грязюкою, з корінням, що чіпляється за ноги, украй виснажили його сили. До цього додалося роздратування проти страхів, які його долали, та біль від комарів, які так пожалили йому лице, що воно все було залите кров’ю. Скшетуський відчував: якщо незабаром не покажеться болото, він або вийде на берег – і нехай швидше станеться те, чому судилося статись, – або впаде просто серед очеретів і захлинеться.

Болото й гирло річки рятівною гаванню тепер здавалися, хоча насправді там початися мали нові перешкоди й небезпека.

Борючись із лихоманкою, він ішов, усе менше дотримуючись обережності. На щастя, очерет шумів не перестаючи. У його шумі Скшетуському чулися голоси людей, обривки розмов; здавалося, це про нього торочить ставок. Дійде він до болота чи не дійде? Вибереться чи залишиться тут навічно? Комарі тоненько виспівували над ним жалібних своїх пісень. Ставок робився глибшим – вода вже до пояса, а місцями до пахв доходила. І подумав лицар, що, коли доведеться плисти, він заплутається в цих густих тенетах і потоне.

І знову на нього напало нездоланне, нестримне бажання покликати Володийовського, він навіть руки склав і підніс до рота, щоб крикнути: «Міхале! Міхале!»

На щастя, якась милосердна очеретина вдарила його по обличчю мокрою прохолодною волоттю. Він опам’ятався – і побачив перед собою, трохи праворуч, слабенький вогник.

Тепер він уже не зводив очей із цього вогника і якийсь час уперто крокував прямо до нього.

І раптом зупинився, помітивши перед собою чисту смугу води, і зітхнув полегшено. То була річка, а ліворуч і праворуч від неї – болото.

«Досить кружляти по березі, можна звертати», – подумав лицар.

Обабіч водяного клину тяглися рівні ряди очерету – Скшетуський пішов, тримаючись найближчого до нього ряду. Ще хвилина – і він зрозумів, що на вірному шляху. Оглянувся: ставок був позаду, а вперед ішла вузька світла смужка, що не могла бути нічим іншим, окрім як рікою.

І вода тут була холодніша.

Одначе невдовзі його опанувала страшна утома. Ноги тремтіли, перед очима клубочився чорний туман. «Зараз, тільки дійду до берега і ляжу, – думав лицар. – Далі не піду, відпочину спочатку».

І, упавши на коліна, намацав руками суху купину, що поросла мохом, – острівцем лежала вона серед очерету.

Сівши на цю купину, Скшетуський утер закривавлене лице і зітхнув на повні груди.

Через мить ніздрі йому залоскотав запах диму. Лицар обернувся: на березі, за сотню кроків од води, горіло багаття, навколо якого купкою сиділи люди.

Сам він перебував якраз проти цього багаття й у ті хвилини, коли вітер розсовував очерет, міг бачити все як на долоні. З першого ж погляду Скшетуський розпізнав татарських конопасів, що сиділи біля вогню і їли.

І тут у ньому прокинувся страшенний голод. Уранці він з’їв шматочок конини, що не наситив би і двомісячного вовченяти, і з відтоді в роті у нього не було й рісочки.

Почав він зривати круглі стебла латать, які росли обіч, і жадібно їх висмоктувати. Так заразом угамовувались і голод, і спрага, тому що спрага теж його мучила.

При цьому він невідривно дивився на багаття, що помалу блідло і мерхло. Люди навколо багаття мовби заволоклися туманом і, здавалося, все віддалялися.

«Ага! Сон мене долає! – подумав лицар. – Що ж, посплю прямо тут, на купині!»

Тим часом біля багаття зчинився рух. Конопаси підвелися. Незабаром до слуху Скшетуського долинули крики: «Кось! Кось!» Їм відповіло коротке іржання. Кинуте багаття почало повільно гаснути. Ще через короткий час лицар почув свист і глухий тупіт копит по росистому лузі.

263