Вогнем і мечем - Страница 264

264

Скшетуський не міг зрозуміти, чому поїхали конопаси. Раптом він помітив, що волоті очеретів і широке листя латать начебто зблякли і вода блискає інакше, ніж під місячним світлом, а повітря затягується легким серпанком.

Він оглядівся – світало.

Уся ніч пішла на те, щоб обігнути ставок і дістатися річки та болота.

Він був майже на самому початку шляху. Тепер треба буде йти річкою і при світлі дня пробиратися через табір.

Промені сонця, що вставало, пронизували повітря. На сході небо стало блідо-зеленого кольору.

Скшетуський знову спустився з купини в болото і, діставшися невдовзі берега, висунув голову з очерету.

Кроків, може, за п’ятсот од нього виднівся татарський дозор, луг же був зовсім пустельний, тільки неподалік на сухому горбку жевріло багаття; лицар вирішив повзти до нього під прикриттям високих трав, що подекуди перемежовувались очеретами.

Доповзши, він кинувся шукати, чи не знайдеться яких залишків їстівного. І знайшов: обгризені щойно баранячі кістки, на яких залишилися ще жир і жили, та кілька печених ріпок, забутих у теплій золі, – і їв із ненажерливістю дикого звіра, поки не помітив, що дозори, розставлені вздовж усього шляху, який він подолав, повертаючись тією ж дорогою в табір, наближаються до його багаття.

Тоді він поповз назад і через кілька хвилин сховався за стіною очерету. Відшукавши свою купину, безшумно на неї опустився. Дозорці тим часом проїхали мимо. Скшетуський негайно заходився біля кісток, які захопив із собою і які затріщали тепер у його могутніх щелепах, немов у вовка в пащі. Він обгриз жир і жили, висмоктав мозок, розжував що зумів – угамував трохи голод. Такого розкішного сніданку в Збаражі йому давненько їсти не випадало.

І відразу мовби знайшов нові сили. Його підкріпили як їжа, так і день, що розпочинався. Робилось усе світліше, східна сторона неба з зеленкуватої перетворилася на рожево-золоту, ранковий холодок, щоправда, був досить настирливий, та лицар утішався думкою, що незабаром сонце зігріє його натруджене тіло. Він уважно оглядівся. Купина була досить велика, округла та короткувата, щоправда, зате досить широка, щоб на ній могли вільно влягтися двоє. Очерети обступали її зусібіч як стіною, зовсім ховаючи від людських поглядів.

«Тут мене не знайдуть, – подумав Скшетуський, – хіба що за рибою хто полізе в очерети, а риби немає – від падла вся видохла. Отут і відпочину, і помізкую, що робити».

І почав роздумувати, йти йому далі по річці чи ні; зрештою вирішив, що піде, якщо підніметься вітер і збаламутить очерет: у противному разі гойдання і шелест стебел можуть його видати, до того ж проходити, імовірно, доведеться неподалік од табору.

– Дякую тобі, Господи, що я ще живий! – тихо прошепотів він.

І звів очі до неба, а потім думками перенісся в польський табір. Замок, позолочений першими променями сонця, що вставало, з його купини видний був пречудово. Може, хто-небудь там оглядає з вежі в підзорну трубу ставки й очерет, а вже Заглоба з Володийовським неодмінно до самої ночі виглядатимуть із валів, чи не побачать де його висячим на облоговій вежі.

«Тепер не побачать!» – подумав Скшетуський, і груди його переповнилися блаженним почуттям звільнення.

«Не побачать, не побачать! – повторив він ще і ще раз. – Невелику частину шляху я пройшов, але ж і її треба було подолати. І далі Господь мені допоможе».

І вже очима уяви бачив себе за ворожим станом, у лісах, де стоїть королівське військо, – там ополчення, що зібралося з усієї країни, гусари, піхота, чужоземні полки; земля гуде під вагою гармат, людей, коней, і серед цього велелюддя – сам його величність король…

Потім уявилася йому найзапекліша битва, розбиті табори – і князя побачив він, що летить із усією своєю кіннотою по купах тіл, і побачив зустріч військ…

Очі його, збуджені, опухлі, стулялися від яскравого світла, а голова хилилася від надлишку думок. Якесь солодке безсилля охоплювало лицаря, нарешті він простягся на весь зріст на моху і негайно заснув.

Очерет шумів. Сонце високо піднялося в небі і гарячим своїм поглядом зігрівало його, сушило одяг – він же спав не ворушачись, міцним сном. Усякий, забачивши його розпростертим на моху із закривавленим обличчям, подумав би, що на купині лежить труп, викинутий водою. Година минала за годиною – Скшетуський не прокидався. Сонце досягло зеніту і почало хилитися на протилежну частину небозводу – він усе ще спав. Розбудило його лише пронизливе іржання жеребців, що гризлися на лузі, й голосні окрики конопасів, що розганяли коней батогами.

Він протер очі, оглядівся, згадав, де перебуває. Подивився вгору: на червоному небі, де вже зайшло сонце, мерехтіли зірки – він проспав цілий день.

Але ні відпочити, ні набратися сил Скшетуському не вдалося – навпаки, всі кістки його боліли. Одначе він подумав, що нові випробування повернуть міцність тілу, і, спустивши ноги у воду, без зволікання рушив далі.

Тепер він ішов уздовж самого краю заростей, по чистій воді, щоб шелест очерету не привернув уваги табунників, які на берегах пасуть коней. Останні відблиски дня згасли, і було досить темно – місяць іще не показався з-за лісу. Річка стала набагато глибшою: місцями, втрачаючи дно під ногами, Скшетуський по волі чи по неволі пускався вплав, що було нелегко в одязі, та й течія, назустріч якій він плив, хоч як ледаче, все-таки тягла його назад до ставків. Зате найзіркіше татарське око не могло б розрізнити на тлі темної стіни очерету голову людини.

Тому посувався він досить сміливо, іноді вплав, але здебільшого брів у воді по пояс, а то й по плечі, поки нарешті не дістався місця, відкіля перед очима його постали тисячі й тисячі вогнів обабіч річки.

264