Вогнем і мечем - Страница 267

267

Бажаючи зміцнити уряд і державу, він розбудив страшну козацьку стихію, не передбачивши, що дика її сила не тільки проти шляхти, найбагатших магнатів, злочинних замірів і шляхетського самовдоволення повернеться, але і проти доконечних потреб самої держави.

Піднявся зі степів Хмельницький і виріс у велетня. Річ Посполита зазнавала поразки за поразкою. Жовті Води, Корсунь, Пилявці. Передусім Хмельницький з’єднався з ворожою кримською раттю. Удар обрушувався за ударом – нічого іншого, крім як воювати, не залишалося. Насамперед належало приборкати страшну козацьку стихію, щоб використовувати її надалі, а канцлер, захоплений своїми задумами, все ще вів переговори та зволікав. І все ще вірив – навіть Хмельницькому!

Дійсність ущент розбила його теорію: з кожним днем зрозуміліше ставало, що результати зусиль канцлера прямо протилежні очікуваним, – і найкрасномовніший тому доказ виявила облога Збаража.

Канцлер зігнувся під важким тягарем турбот, гірких розчарувань і загальної ненависті.

І тому чинив так, як чинять у дні невдач і катастроф люди, чия віра в себе не вгасає навіть напередодні цілковитого краху: шукав винних.

Винною була вся Річ Посполита і всі її стани, її минуле і її державний устрій; одначе відомо, що той, хто з побоювання, як би уламок скелі, що лежить на схилі, не звалився в прірву, не розрахувавши сил, захоче вкотити його на вершину, лише прискорить його падіння. Канцлер же цим не обмежився, гірше того: викликав на допомогу козацьку рать – страшний, вируючий потік, – не подумавши, що скажений його плин може тільки розпушити і розмити ґрунт, на якому спочиває камінь.

Але король ще вірив у нього, і віра міцнішала в міру того, як суспільна думка, не переймаючись монаршим достоїнством, і його самого обвинувачувала нарівні з канцлером.

Отже, вони сиділи в Топорові, пригнічені та сумні, не знаючи до пуття, що робити, бо в короля було всього двадцять п’ять тисяч війська. Віци було розіслано занадто пізно, і лише частина ополчення на той час устигла зібратися. Хто був причиною зволікання, чи не було це черговою помилкою непоступливої політики канцлера – ця таємниця залишилася між королем і міністром; так чи інакше, у ту хвилину обоє почували свою беззахисність перед міццю Хмельницького.

І найголовніше: не мали точних про нього відомостей. У королівському таборі дотепер не знали, чи вся ханська рать з’єдналася з військом гетьмана, чи козаків підтримує тільки Тугай-бей із декількома тисячами ординців. Питання це було рівнозначним питанню: жити чи вмерти. Виступити проти Хмельницького в найгіршому разі король міг би спробувати ризикнути, хоча бунтівний гетьман мав удесятеро більшу силу. Чари королівського імені багато значили для козаків – страх перед ним, мабуть, був сильнішим, аніж страх перед ополченням, збіговиськом свавільної й ненавченої шляхти, – але якщо й хан приєднався до Хмельницького, нерозсудливістю було змагатися з такою силою.

Тим часом вісті приходили найсуперечливіші, напевно ж ніхто не знав нічого. Завбачливий Хмельницький зібрав усіх своїх людей в одному місці, навмисне не випускаючи жодного козацького чи татарського роз’їзду, щоб не дати королеві нагоди захопити «язика». Бунтівний гетьман такий виношував задум: залишивши частину війська під обложеним Збаражем, який доживає останні дні, самому з майже всією козацькою й татарською раттю зненацька напасти на королівське військо, оточити його і віддати короля в руки хана.

Так що не без причини лице короля в той вечір було темнішим хмари: ніщо болючіше не уражає монаршої гідності, ніж свідомість власного безсилля. Ян Казимир відкинувся в знемозі на спинку крісла, впустивши руку на стіл, і мовив, указуючи на мапи:

– Безглуздо це, безглуздо! Дістаньте мені «язиків».

– Нічого більшого й я не бажаю, – відповів Оссолінський.

– Роз’їзди повернулися?

– Повернулися ні з чим.

– Жодного полоненого?

– Навколишні тільки селяни, що нічого не знають.

– А пан Пілка повернувся? Він же неперевершений мисливець за «язиками».

– На жаль, государю! – озвався з-за крісла староста ломжинський. – Пан Пілка не повернувся й не повернеться – він загинув.

Запанувало мовчання. Король утупив похмурий погляд у палаючі свічки і забарабанив пальцями по столу.

– Невже вам нічого порадити? – промовив він нарешті.

– Треба чекати! – врочисто вимовив канцлер.

Чоло Яна Казимира взялося брижами.

– Чекати? – перепитав він. – А тим часом Вишневецький і регіментарії переможені будуть під Збаражем!

– Ще трохи вони протримаються, – недбало зауважив Радзєйовський.

– Помовчали б, шановний старосто, коли нічого доброго сказати не можете.

– А я саме хотів дати пораду, ваша величносте.

– Яку ж?

– Відправити треба кого-небудь під Збараж начебто до Хмельницького на переговори. Посол і довідається, чи там хан, а після повернення розповість.

– Не можна цього робити, – відповів король. – Тепер, коли Хмельницького оголошено заколотником і за його голову призначено нагороду, а запорізьку булаву віддано Забузькому, не годиться нам із Хмельницьким починати переговори.

– Значить, до хана треба послати, – сказав староста.

Король кинув запитливий погляд на канцлера, який підвів на нього свої суворі блакитні очі, й мовив:

– Порада непогана, та Хмельницький, поза всяким сумнівом, посла затримає і всі старання пропадуть марно.

Ян Казимир махнув рукою.

– Ми бачимо, – повільно вимовив він, – що вам запропонувати нічого – вислухайте тоді наше рішення. Я накажу сурмити похід і поведу все військо на Збараж. Так здійсниться воля Божа! Так і довідаємося, чи там хан, чи нема його.

267