Вогнем і мечем - Страница 268

268

Канцлер знав, яку невтримну відвагу мав король, і не сумнівався, що сказане виконає. З другого боку, з досвіду йому було відомо, що, коли государ що-небудь замислить і буде на своєму наполягати, ніякі відмовляння його не похитнуть. Тому він і не противився відразу, навіть похвалив саму думку, та поспішати не порадив, доводячи, що можна те ж саме зробити завтра або через день, – а тим часом раптом та надійдуть добрі вісті. З кожним днем має посилюватися розбрат серед черні, наляканої невдачами під Збаражем і чутками про наближення королівського війська. Смута розтане від сяйва імені його величності, як сніг від сонячних променів, – але на це потрібен час. У руках же монарших доля всієї Речі Посполитої, і, відповідаючи перед Богом і нащадками за неї, він не має права наражатися на небезпеку, тим паче що, в разі біди, збаразькому війську вже нівідкіля буде чекати порятунку. Канцлер говорив довго і виразно: зразком красномовства могли б слугувати його слова. І зрештою він переконав короля, хоча і втомив. Ян Казимир знову відкинувся на спинку крісла, пробурмотівши нетерпляче:

– Робіть, що хочете, аби завтра в мене був «язик».

І знову настало мовчання. За вікном завис величезний золотий місяць, але в покої стемніло – свічки встигли обрости нагаром.

– Котра година? – запитав король.

– Незабаром північ, – відповів Радзєйовський.

– Не буду сьогодні лягати. Об’їду табір, і ви зі мною. Де Убальд і Арцишевський?

– У таборі. Піду скажу, щоб подали коней, – відповів староста.

І попрямував до дверей. Раптом у сінях зчинився якийсь рух, почулася голосна розмова, квапливі кроки, нарешті двері розчинилися навстіж, і вбіг захеканий Тизенгауз, королівський стременний.

– Наймилостивіший королю! – вигукнув він. – Гусарський товариш зі Збаража прийшов!!

Король підхопився з крісла, канцлер теж підвівся, і з уст обох вирвалось одночасно:

– Бути не може!

– Істинно так! Стоїть у сінях.

– Давайте його сюди! – закричав король, ляснувши в долоні. – Нехай зніме з душі тягар!

Тизенгауз сховався за дверима, і через хвилину замість нього на порозі показалася незнайома висока постать.

– Підійдіть, шановний пане! – вигукував король. – Ближче! Ближче! Ми раді вас бачити!

Лицар підійшов до самого столу; зовнішність його була така, що король, канцлер і староста ломжинський позадкували здивовано. Перед ними стояла страшна істота, більше схожа на примару, ніж на людину: розідране на клапті лахміття ледь прикривало його виснажене тіло, посиніле обличчя вимазане було в кров і грязюку, очі горіли гарячковим блиском, чорна скуйовджена борода закривала груди; трупний запах поширювався довкола нього, а ноги так тремтіли, що він змушений був обпертись об стіл.

Король і обоє вельмож дивилися на нього широко розплющеними очима. У цю хвилину двері відчинились і юрбою ввійшли сановники, військові та цивільні: генерали Убальд і Арцишевський, підканцлер литовський Сапєга, староста жечицький, каштелян сандомирський. Усі, зупинившись за спиною короля, витріщилися на прибулого, король же запитав:

– Хто ви?

Бідолаха розкрив було рота, спробував відповісти, але судома звела йому щелепу, підборіддя затремтіло, і він зумів прошепотіти лише:

– Зі… Збаража!

– Дайте йому вина! – пролунав чийсь голос.

Як оком змигнути подано було повний келих – незнайомий із зусиллям його спорожнив. Тим часом канцлер зняв із себе плащ, підбитий хутром, і накинув йому на плечі.

– Можете тепер говорити? – запитав король через деякий час.

– Можу, – трохи впевненіше відповів лицар.

– Хто ви?

– Ян Скшетуський… гусарський поручик…

– У чиїй службі?

– Руського воєводи.

Шепіт пробіг по залі.

– Що у вас? Що чутно? – з гарячковою квапливістю запитував король.

– Лихо… голод… суцільні могили…

Король затулив очі рукою.

– Господи Ісусе! Господи Ісусе! – тихо повторював він.

Потім продовжив розпитування:

– Довго ще зможете протриматися?

– Пороху немає. Ворог біля самих валів…

– Багато його?

– Хмельницький… Хан із всіма ордами.

– І хан там?

– Так…

Настало глухе мовчання. Присутні лише переглядалися, розгубленість була на всіх обличчях.

– Як же ви вистояли? – запитав канцлер, не приховуючи недовіри.

Почувши ці слова, Скшетуський підвів голову, немов нових набув сил, гордовитий вираз блиснув на його лиці, й він відповів із несподіваною силою в голосі:

– Двадцять відбитих штурмів, шістнадцять виграних боїв у полі, сімдесят п’ять вилазок…

І знову настало мовчання.

Несподівано король розправив плечі і струснув перукою, немов лев гривою; на жовтуватому його лиці проступив рум’янець, очі заблищали.

– О Господи! – закричав він. – Досить із мене цих порад, цього тупцювання на місці – нічого більше зволікати! Є хан чи немає, зібралось чи не зібралось ополчення – досить, клянуся Богом! Сьогодні ж ідемо на Збараж!

– На Збараж! На Збараж! – повторило кілька рішучих голосів.

Обличчя прибулого просяяло, як ясний світанок.

– Милостивий королю, государю мій! – сказав він. – З вами на життя і на смерть!..

Од цих слів як віск розтануло шляхетне монарше серце, і, не гидуючи відразливим обличчям лицаря, він обхопив його голову обома руками і мовив:

– Ви мені миліші за тих, що в атласах. Господи! За менші заслуги деякі одержують староства… Знайте, подвиг ваш не залишиться без нагороди. І не сперечайтеся! Я боржник ваш!

Й інші слідом за королем негайно почали вигукувати:

– Не було ще лицаря відважнішого!

268