Вогнем і мечем - Страница 4

У 1878 році Сенкевич повертається до Європи, надовго затримуючись у Лондоні, а потім Парижі, і в наступному році постають такі твори, як «Через степи», «Орсо», «Янко-Музикант». Дедалі більше Сенкевича оточує атмосфера зацікавленості й захоплення. У цьому світському, привабливому чоловікові бачать нову зорю польської літератури, яка переживала кризу після смерті романтичних «пророків». Публічний успіх поєднується для письменника з приватним: у 1881 році він одружується з Марією Шеткевич; але, на жаль, подружнє життя тривало недовго – через чотири роки вона померла у Фалькенштайні біля Франкфурта.

У творчості та ідейних переконаннях письменника настав переломний момент, коли він, повернувшись на польську землю в 1879 році, знайшов спільну мову з консервативними колами. У Варшаві Сенкевич розпочав співпрацю з неоконсервативною «Нивою» Мсціслава Годлевського, а невдовзі став редактором «Слова». Він підтримував також тісні контакти з галицькими консерваторами (зокрема з Юзефом Шуйським та Станіславом Тарновським). Чи не найважливіша зміна, чи, радше, модифікація відбулася з його поглядами на національну проблематику. В одному зі своїх нарисів він писав, що «наше минуле… буде світити на всі часи блиском мільтонівського втраченого раю». У цьому випадку минуле є евфемічним вираженням незалежності Речі Посполитої, про яку не можна було говорити прямо з огляду на цензуру.

У 1883–1884 рр. Сенкевич друкує частинами роман «Вогнем і мечем» одночасно у краківському часописі «Час» та варшавському «Слові». Успіх твору перевершив усі сподівання. Це вказало Сенкевичеві правильний напрямок для подальших творчих зусиль. У такий спосіб протягом кількох наступних років письменник створює ще два романи, які, разом з «Вогнем і мечем», склали Трилогію – «Потоп» (журнальний друк 1884–1886) про шведську навалу та «Пан Володийовський» (1887–1888) про війну з турками. Незважаючи на певний схематизм і фабульну подібність усіх трьох романів, тогочасний читач «проковтував» їх з величезною насолодою, що свідчить про високий попит на літературу такого ґатунку у Польщі в кінці ХІХ століття. Передусім захоплювали колорит і пластика у творенні історичних персонажів, екзотика пригод, чарівність декорацій, ліричний патріотизм. Сенкевич просто живописав історію, як ніхто інший умів зацікавити читача неймовірними й авантюрними хитросплетіннями сюжетних ліній, утримувати його в постійному напруженні й підтримувати та підігрівати його інтерес до розвитку фабули, характерів героїв. Письменник був справжнім майстром побудови надзвичайно логічної, точної у своїх деталях сюжетної інтриги, раціонального використання кожного, навіть другорядного, персонажа чи події, які поєднувались із ліризмом і морально-патріотичною дидактичністю. Як визначив сам автор в останніх рядках роману «Пан Володийовський», Трилогію було написано «для зміцнення сердець», із думкою про поляків, які в часи національної неволі потребують яскравого, живого слова про подвиги своїх предків і колишню велич Речі Посполитої.

Після Трилогії її автор стає просто культовою фігурою. Разом з тим, Сенкевич нажив собі й чимало «ідейних» ворогів, які вже в епоху раннього модернізму розпалили так звану «антисенкевичівську кампанію» (Вацлав Налковський, Станіслав Бжозовський), закидаючи письменникові підігрування ендецькій ідеології «правих», угодницьку політику щодо загарбників, хворобливий романтичний синдром, який вганяє Польщу в «дитинство». Найбільшої критики зазнали два романи Сенкевича на сучасну тематику – «Без догмату» (1891) та «Родина Поланецьких» (1895), в яких автор з’явив читачеві образи декадента та «позитивного» героя – буржуа з міщанськими переконаннями і способом життя.

Найбільшу популярність у світі із творів Сенкевича здобув роман «Quo vadis» («Камо грядеши», 1896), за який автору було присуджено Нобелівську премію в 1905 році. В ньому відтворена широка картина Риму часів панування Нерона і початків християнства. Твір став матеріалом для численних фільмових і телевізійних адаптацій і переробок, оперних лібрето, його перекладено більш як на сорок мов світу. Письменницьку діяльність Сенкевича вінчає роман «Хрестоносці» (1900) – колоритний історичний образ часів середньовічної Польщі, а також чудова повість для молоді «В пустелі і в пущі» (1911).

За задумом Сенкевича, роман «Вогнем і мечем» мав стати реплікою в дискусії автора із краківською історичною школою, представники якої (професори Ягеллонського університету Юзеф Шуйський, Станіслав Смолка, Міхал Бобжинський) у своїх працях доводили, що причини занепаду польської держави були внутрішніми і полягали в тому неминучому розпаді, який був викликаний шляхетською анархією («золотою вольністю») та відсутністю політичної далекоглядності. У світлі аксіології Сенкевича погляди краківської школи були замахом на святе: вони «піддавали сумніву право на існування народу». Вказуючи на внутрішні причини занепаду Речі Посполитої, ці історики, на думку письменника, шкодили духові народу, підривали його моральні підвалини. Адже народ повинен мати почуття національної гідності і бути переконаним, що він має право на незалежність, а неволя для нього є таким злом, з яким ніколи внутрішньо не можна погодитися. На таке болісне переживання того факту, що колись потужна держава одного дня перестала існувати, яке розрослося до рівня національного комплексу, Сенкевич не міг не відреагувати своєю творчістю. І всі ті недуги, які були причиною політичного, суспільного та культурного падіння Польщі, він освітлює своїм поетичним сприйняттям, гучними фразами про культуру та цивілізацію. Проте нація, за нечисленними винятками, не помітила ані зображення станової та національної ексклюзивності, ані апофеозу шляхетства, ані презирства до класу землеробів, ані зображення застосування жорстоких методів у випадках спротиву проти насилля панівних станів, на що так гостро відреагував Антонович. Сенкевич обрав найгіршу, з точки зору придатності для «укріплення сердець», епоху, огидне, з точки зору гуманістичних та народних ідеалів, він змалював як привабливе чи щонайменше комічне. І при цьому, як це не парадоксально, Трилогія стала визначником національної ідентичності та національної свідомості періоду бездержавності! Такий хід дослідники вважають типовою компенсаційною терапією, типовим лікувальним методом, який застосовується у груповій терапії. Замість комплексу нижчовартості тогочасного польського суспільства пропонувався комплекс бундючної самовпевненості. Адже те, що польське суспільство знайшло вихід у катастрофічній історичній ситуації, було надзвичайно важливим «зміцненням сердець» для тогочасної польської спільноти, яка переживала «шок» після повстання 1863 року. Сенкевич прийшов із «доброю звісткою» у такий момент, коли досить відчутною стала втома від позитивістських гасел. А роман «Вогнем і мечем» із його некритичним сприйняттям історії та типових рис польського національного характеру має ознаки надзвичайно компенсаційного твору, де всі перегини спрямовані на свого роду лікування психологічних комплексів. Настрій польського суспільства через двадцять років після січневого повстання був аж надто сповнений зневіри у власні сили, критицизму щодо минулого, пошуку національних вад.