– Але з якої потреби ви, ваша милість, вчинили це? – запитала Олена.
– З якої потреби? Ви, панно, не зрозуміли? Тоді постривайте, зараз цю потребу зримо вам явлено буде.
Сказавши це, він узяв половину віднятої одежі й одійшов у прибережні зарості. Через деякий час у кущах загула ліра, а потому показався… вже не пан Заглоба, а справжній український дід із більмом на одному оці та з сивою бородою. Дід наблизився до Олени, ведучи хрипким голосом:
Соколе ясний, брате мій рідний,
Ти високо літаєш,
Ти широко видаєш.
Князівна заплескала в долоні, і вперше з часу втечі з Розлогів усмішка осяяла її прекрасне обличчя.
– Якби я не знала, що це ваша милість, ні за що б не впізнала!
– А що? – сказав пан Заглоба. – І на Масниці не бачили ви, панно, ліпшої машкари. Я вже і в Кагамлик подивився. І якщо я коли-небудь бачив більш натурального діда, нехай мене на власній торбі повісять! Із піснями в мене теж усе в порядку. Чого, ласкава панно, бажаєте? Може, про Марусю Богуславку, про Бондарівну чи про Серпяхову смерть? Будь ласка. Вважайте мене найостаннішою людиною, якщо я на шмат хліба в найпропащіших гультяїв не зароблю.
– Тепер ясно, навіщо ви, добродію, все це вчинили, навіщо одежу зідрали з бідолах цих – аби в дорогу переодягненими вирушити.
– Саме так! – сказав пан Заглоба. – А ви, панно, що думали? Тут, за Дніпром, народець гірший, аніж в інших місцях, і тільки рука княжа заколотників від сваволі стримує; тепер же, коли дізнаються вони про війну із Запоріжжям і про вікторії Хмельницького, ніяка сила їх од бунту не втримає. Ви ж бачили, панно, тих чабанів, які до нашої шкури підбиралися? Якщо гетьмани зараз же не поб’ють Хмельницького, то через день, а може, через два вся країна в огні буде. Як же я тоді панну крізь усю бунтівну мужву проведу? А якщо доведеться потрапити до них у лапи, ліпше вам було б у Богунових лишитись.
– Це неможливо! Краще смерть! – перебила його Олена.
– А про мене навпаки: краще – життя, бо від смерті, як не мудруй, усе одно не втечеш. Але здається мені, сам Господь нам оцих дідів послав. Я їх, як і чабанів, налякав, що князь із військом близько. Три дні тепер од страху голяком в очеретах сидітимуть. А ми тим часом, переодягнені, в Золотоношу як-небудь проберемося, знайдемо братів ваших – добре, ні – підемо далі, хоча б і до гетьманів, або князя чекатимемо. І весь час у безпеці, бо дідам від мужви і від козаків ніякого утиску. Можемо навіть крізь обози Хмельницького неушкодженими пройти. Тільки татар vitarе нам слід, бо вони вас, панно, як молодого отрока в ясир візьмуть.
– І мені, значить, треба переодягтися.
– Саме так! Досить вам козачком бути, перетворіться в мужицького підлітка. Щоправда, для хамського нащадка дуже вже ви пригожі, як, власне, і я – для діда, та це дрібниці. Вітер обвітрить личко ваше, а в мене від пішого ходіння черево спаде. Всю дорідність свою випотію. Коли мені волохи око випекли, я було вирішив, що непоправна біда мені приключилась, а зараз ось бачу, що вона мені на руку; адже якщо дід не сліпий, значить, діло нечисте. Ви мене, панно, за руку водіть, а зовіть Онуфрієм, бо таке воно моє дідівське ймення. А зараз переодягніться, та пошвидше, нам час у дорогу. А дорога, позаяк пішки, довга буде.
Пан Заглоба відійшов, і Олена, не зволікаючи, почала переодягатися в дідівського поводиря. Вона зняла козацький жупаник і, побовтавшись у річці, вдягла селянську свитку, солом’яного бриля та торбину. На щастя, підліток, якого пограбував Заглоба, був струнким, тому все прийшлося на неї добре.
Заглоба, коли повернувся, уважно її огледів і сказав:
– Мій Боже! Не один лицар із охотою б позбувся багатства свого, тільки б його такий пажик супроводжував, а вже один відомий мені гусар, той би жодної секунди не роздумував. Тільки от із волоссям вашим треба щось придумати. Бачив я в Стамбулі пригожих юнаків, але такого – ніколи.
– Дай Боже, щоб не на шкоду обернулася мені пригожість ця! – сказала Олена.
І всміхнулася, позаяк жіночу її натуру втішило захоплення пана Заглоби.
– Краса ніколи на шкоду не обернеться, і сам я найліпший тому приклад. Коли турки мені в Галаті око випекли, зібралися вони було і друге випекти, але врятувала мене дружина тамтешнього їхнього паші, а все з причини невимовної краси моєї, рештки якої можете ще, панно, спостерігати.
– А сказали, ваша милість, що волохи вам око випекли.
– Я й кажу – волохи, але потурчені, що в Галаті у паші служили.
– Так вашій же милості його не випекли!
– Зате воно від залізного жару більмом застелилося. А це, вважайте, все одно що випекли. Що ж ви, ласкава панно, з косами своїми збираєтеся робити?
– А що? Треба відрізати?
– Саме так, треба. Але як?
– Шаблею вашої милості.
– Шаблею цією голови зручно відрізати, а волосся – вже я не уявляю, quo modo.
– Знаєте, вельмишановний пане, що? Я сяду біля цього поваленого дерева, а волосся перекину через стовбур, ви ж, ваша милість, рубонете й одрубаєте. Тільки голову не відрубайте.
– За це, ласкава панно, не турбуйтеся. Не раз я ґноти у свічок напідпитку зрубував, самої свічки не зачіпаючи, тож не буде й панні втрати, хоча так показувати руку трапляється мені вперше.
Олена сіла біля поваленого дерева, перекинула через нього своє довге чорне волосся і, звівши очі на пана Заглобу, сказала:
– Я готова. Рубайте, ваша милість.
І всміхнулася так сумно, бо жаль їй було волосся, що його біля голови в дві жмені й то взяти було неможливо. Та й пану Заглобі було якось не по собі й не з руки. Він обійшов стовбур для зручного замаху й пробурчав: