Вогнем і мечем - Страница 91

– Тьху! Їй-богу, ліпше бути цирульником і оселедці козакам підголювати. Здається мені, що я катом став і беруся за катівське заняття, бо кати чаклункам волосся на голові обстригають, аби диявол туди не сховався і підступами своїми тортурів не знешкодив. Але панна не відьма, і стрижку цю вважаю я справою мерзенною, за яку, якщо мені пан Скшетуський вух не повідрізає, я його paritatem не визнаю. Їй-богу, рука навіть замліла. Замружтеся хоч, панно.

Пан Заглоба весь витягнувся, немовби в стременах для удару підвівся. Пласке лезо свиснуло в повітрі, й миттю довгі чорні пасма сковзнули по гладенькій корі стовбура на землю.

– Готово! – сказав Заглоба.

Олена швидко підвелася, й одразу ж коротко обрізане волосся розсипалося чорним кружком навколо спаленілого лиця її; відрізати косу для дівчини в ті часи вважалося великою ганьбою, а значить, одважилася вона на велику жертву, піти на яку довелось у зв’язку з надзвичайними обставинами.

Очі Олени наповнилися слізьми, а пан Заглоба, незадоволений собою, навіть не став її втішати.

– Відчуття в мене таке, ніби що негарне скоїв, – сказав він, – і ще раз повторюю: якщо пан Скшетуський справжній кавалер, він мені за це вуха відрізати мусить. Але виходу в нас не було, бо sexus панни зразу б явною зробилася. Тепер же, що не говори, можна йти сміливо. Дід мені, коли я йому кинджал до горлянки приставив, дорогу розказав. Спершу, значить, побачимо в степу три дуби, біля котрих вовчий яр, а повз яр через Дем’янівку шлях на Золотоношу. Сказав він мені, що й чумаки тим шляхом їздять, значить, і на воза можна попроситися. Важкі деньки ми з панною переживаємо і вічно їх згадуватимемо. Тепер же і з шаблями розпрощатися доведеться, дідові з поводирем не годиться мати шляхетську амуніцію. Сховаю-но я їх під цей самий стовбур, може, дасть Бог, візьму коли-небудь. Ой, багато походів побачила шабля ця і багатьом великим перемогам була причиною. Ви вже мені повірте, що був би я зараз регіментарієм, якби не invidia та злоба людська, що підозрювали мене в прихильності до міцних напоїв. Отак воно на світі завжди. Нема справедливості, і все! Якщо я не пер, як деякі дурні, на рожен, але з мужністю, ніби Cunctator новий, вміло поєднував розсудливість, так той же Зацвілиховський перший говорив, що я боягуз. Він добра людина, та лихослівний. Допіру ще дозоляв мені, що я, мовляв, із козаками братаюсь, а якби я не братався, так ви б, ласкава панно, напевне Богунового насильства не уникли.

Так просторікуючи, засунув пан Заглоба шаблі під стовбур, накрив їх травою та гілками, повісив потому на плечі суму й торбан, узяв у руки дідівський посох, обсаджений кременями, махнув ним раз і вдруге і сказав:

– У найгіршому разі й це зійде, псові якому-небудь або вовкові можна іскри з очей викресати чи зуби перерахувати. Гірше за все, що треба йти пішки, одначе нічого не поробиш! Ходімо!

І вони вирушили.

Попереду чорноволосий підліток, за ним дід. Дід бурчав і сипав чортами, позаяк пішки йти йому було жарко, хоча по степу й тягнуло вітерцем. Вітерець той обвівав і робив усе смаглявішим обличчя пригожого підлітка. Незабаром вони прийшли до яру, по дну якого дзюркотів струмок, несучи свою кришталеву воду в Кагамлик. Біля яру, недалеко від річки, росли на узвишші три могутні дуби. До них наші подорожні зразу ж і звернули. Натрапили вони й на дорогу, що жовтіла серед степу квітами, котрі зросли на кінських кізяках. Дорога була порожня: ні чумака не було на ній, ні воза, ні сивих неквапливих волів. Тільки подекуди валялися на ній скотинячі кістки, обгризені вовками та вибілені сонцем. Ішли подорожні, не зупиняючись, одпочиваючи тільки в дібровах тінистих. Чорноволосий підліток укладався на зелений моріжок спати, а дід стеріг. Перебиралися вони також і через струмки, а де не було броду, довго шукали його, йдучи берегом. Іноді дід переносив підлітка на руках, виявляючи силу, дивовижну для людини, що побиралася Христа ради. Втім, це був плечистий дід! Так пленталися вони знову до самого вечора, поки нарешті підліток не опустився в діброві на узбіччя і не сказав:

– Більше не можу, і дихати несила. Далі не піду. Ляжу тут і помру.

Дід занепокоївся всерйоз.

– От безлюддя бісове! – сказав він. – Ні тобі хутора, ні житла біля дороги, ні живої душі. Але тут нам залишатися на ніч не можна. Вже смеркає, за годину темно стане, а послухайте-но, ласкава панно!..

Дід замовк, і якийсь час було зовсім тихо.

Раптом тишу порушило далеке тужливе волання, що, здавалося, виходило з-під землі, а насправді доносилося з розташованого неподалік яру.

– Це вовки, – сказав пан Заглоба. – Минулої ночі вони наших коней пожерли, а нині за нас самих візьмуться. Щоправда, є в мене пістоль під свиткою, та ось чи вистачить пороху разів на два, не знаю! А мені на вовчому весіллі марципаном бути не хочеться. Чуєте, ласкава панно, знову завили!

Виття і дійсно пролунало знову, і, здавалося, цього разу ближче.

– Вставай, дитино! – сказав дід. – А йти не можеш, так я тебе понесу. Нічого не поробиш. Видно, привернувся до тебе я, і вельми, а це тому, напевно, що, перебуваючи в неодруженому стані, власних правочинних нащадків завести не подбав, а якщо хто й є, то все – бусурмани, бо я в Туреччині довго жив. На мені він і обривається, родовід Заглоб, герба Вчолі. Хіба що ви, панно, старість мою приглянете. Поки ж уставайте або забирайтеся мені на спину.

– Ноги такі важкі, що не ступнути.

– А хвасталися терплячістю! Одначе цитьте! Цитьте! Либонь, собаки гавкають! Їй-богу, собаки. Не вовки. Значить, недалеко Дем’янівка, про яку дід говорив. Слава тобі Господи! Я вже вогнище вирішив од вовків розвести, та тільки ми б напевне поснули, тому що із сил вибилися. Собаки! Собаки гавкають, чуєте?