Вогнем і мечем - Страница 95

– Паняй же на Золотоношу, а я на Черкаси рушу.

– Добре, батьку.

– Та будь обережним, він лис хитрий.

– Так і я хитрий, батьку.

Обміркувавши таким чином план погоні, вони зразу ж роз’їхались – один до Черкас, другий – угору, до Золотоноші. Ввечері того ж дня старий осавул Антон приїхав у Дем’янівку.

Село було порожнє, лишилися самі баби; чоловіки подалися за Дніпро до Хмельницького. Заздрівши озброєних людей і не знаючи, хто вони такі, баби поховалися по хатах і клунях. Антон з ніг збився, перш ніж виявив бабусю, що вже нічого, хоч би й татар, не боялася.

– А де чоловіки, мамо? – запитав Антон.

– Звідки я знаю! – відповіла стара, показавши жовті зуби.

– Ми козаки, мамо, не бійтеся, ми не від ляхів.

– Ляхів?… Щоб їх лихо!

– Нам-то ви добра бажаєте?… Правда?

– Вам? – стара на мить замислилась. – А вас щоби болячка!

Антон був розгубився, та раптом двері однієї хати скрипнули і красива молодиця вийшла у двір.

– Гей, молодці, чула я, що ви не ляхи.

– Точно.

– Не од ляхів?

– Ні.

– А навіщо ви про чоловіків питали?

– Та ось питали, чи пішли вони вже.

– Пішли, пішли.

– Слава Богу! А скажи-но, молодице, чи не пробігав тут шляхтич один, лях проклятий, з дочкою?

– Шляхтич? Лях? Я не бачила.

– І нікого тут із прийшлих не було?

– Був дід. Він дядьків і підмовив, аби до Хмеля на Золотоношу йшли, тому, говорив, що сюди князь Ярема йде.

– Куди?

– Та тутки. А потім до Золотоноші піде, ось що говорив дід.

– Дід, значить, дядьків бунтувати підмовив?

– Та дід.

– А він сам був?

– Ні. З німим.

– А який він із себе?

– Хто?

– Дід.

– Ой, старий, старенький, на лірі грав і на панів жалівся. Та тільки я його не бачила.

– І він дядьків бунтувати підмовляв? – знову запитав Антон.

– Та підмовляв.

– Гм! Оставайся з Богом, молодице.

– Паняйте з Богом.

Антон замислився. Якби цей дід був переодягненим Заглобою, навіщо б він, бісів син, дядьків до Хмельницького йти схиляв? Звідкіля б він одежу взяв? Куди б він коней подівав? Тікав-то він верхи. Та найголовніше, навіщо йому все-таки було дядьків підмовляти й застерігати їх перед княжим приходом? Шляхтич застерігати б не став, а передовсім сам би під захист князя сховався. Якщо ж князь піде на Золотоношу, то цілком можливо, що за Василівку розрахується неодмінно. Тут Антон здригнувся, бо нова жердина у воротах здалася йому дуже схожою на палю.

«Ні! Дід цей був звичайним дідом, і тільки. І нема за чим скакати йому на Золотоношу, хіба що втікати в той бік».

Але якщо навіть утечеш, що робити далі? Чекати? Може підійти князь. Іти на Прохорівку та за Дніпро переправлятися? Напорешся на гетьманів.

Бувалому степовому вовкові стало тіснувато в широкому степу. Зрозумів він, вовк цей, що в особі пана Заглоби нарвався на лисицю.

Раптом він ляснув себе по лобі.

А навіщо цей дід повів дядьків на Золотоношу, за якою була Прохорівка, а за нею, за Дніпром, гетьмани і весь коронний стан?

Антон вирішив хоч би як там обернулось, але в Прохорівку їхати.

Якщо, діставшись берега, він дізнається, що на протилежному березі гетьманське військо, він переправлятися не буде, а спуститься вниз по ріці та з’єднається з Богуном. По дорозі заразом розвідає щось про Хмельницького. Антонові з показань Плеснєвського вже було відомо, що Хмельницький зайняв Чигирин, що послав Кривоноса на гетьманів, а сам з Тугай-беєм негайно мав виступити слідом. Отож Антон, воїн досвідчений і з добрим уявленням про взаєморозташування противників, не сумнівався, що битва вже відбулась. А значить, необхідно було вирішити, чого триматися. Якщо Хмельницького побито, гетьманське військо розтеклося в погоні по всьому Придніпров’ю й Заглобу шукати марна справа. А якщо Хмельницький переміг?… По правді кажучи, Антон не дуже вірив у це. Легше побити гетьманського сина, ніж самого гетьмана; легше – передові загони, ніж усю армію.

«Ех, – розмірковував старий козак, – наш отаман вірніше б учинив, якби про власну шкуру, не про дівчину, дбав. Недалеко від Чигирина можна було б переправитися через Дніпро, а звідти, поки є час, прорватися на Січ. Тут же, між князем Яремою та гетьманами, важкенько йому доведеться».

Розмірковуючи так, він разом зі своїм загоном ішов у напрямку Сули, через яку, коли хотів дістатися Прохорівки, мусив би переправитися зразу за Дем’янівкою. Доїхали до Могильної, розташованої біля самої річки. Тут доля всміхнулась Антонові, бо, хоча Могильна, так само як і Дем’янівка, була порожня, він виявив там готові пороми й перевізників, які переправляли селян, що тікали за Дніпро. Саме Задніпров’я, перебуваючи під княжою рукою, повстати не сміло, зате з усіх сіл, поселень і слобід мужва тікала, щоб приєднатися доХмельницького і стати під його прапори. Звістка про перемогу Запоріжжя біля Жовтих Вод птахом пронеслася по всьому Задніпров’ю. Дике населення не могло всидіти на місці, хоча само ніяким майже утискам не піддавалося, бо, як уже було сказано, князь, безжальний до всякого заколотництва, був для спокійних насельників справжнім батьком; комісари ж його доручених ним людей кривдити не наважувались. Одначе люди ці, що недавно із волоцюг хліборобами поробилися, вважали обтяжливими закони, суворість управління та порядок, а тому втікали туди, де замріла надія на дику вольницю. Із багатьох сіл до Хмельницького втекли навіть жінки. Із Чабанівки та Високого, спаливши, щоб нікуди було повертатися, хати, пішло все населення. В тих же селах, де ще залишався хтось, озброювали силоміць.

Антон почав розпитувати перевізників, чи нема яких вістей із-за Дніпра. Вісті були, проте суперечливі, неясні, різні. Говорили, що Хміль б’ється з гетьманами, та одні стверджували, що його побито, інші – що він переміг. Якийсь дядько, який тікав у Дем’янівку, сказав, що гетьмани потрапили в полон.