Вогнем і мечем - Страница 96

Перевізники запідозрили, що він переодягнений шляхтич, але затримати побоялися, бо чули, що десь недалеко княже військо. Здавалося, страх множив повсюди число княжого війська, перетворюючи його на всюдисуще воїнство, бо не було в ті дні за Дніпром жодного села, де б не стверджували, що князь от-от нагряне. Антон звернув увагу, що його загін повсюди мають за підрозділ князя Яреми.

Він мерщій заспокоїв перевізників і почав розпитувати про дем’янівських дядьків.

– Аякже. Були. Ми їх на той бік переправляли, – сказав перевізник.

– А дід був із ними?

– Був.

– І німий із дідом? Молодий хлопчина?

– Точно.

– Який він із себе, дід цей?

– Не старий, товстий, очі, як у риби, на одному більмо.

– Він! – буркнув Антон і продовжив запитувати: – А хлопчина?

– Ой! Батьку отаман! Кажу, просто херувим. Такого ми і не бачили.

Тим часом підпливли до берега.

Антон уже знав, що робити.

– Гей, привеземо молодицю отаманові, – бурмотів він собі під ніс.

Потім скомандував своїм:

– Уперед!

Вони помчали, наче зграя сполоханих дрохв, хоча дорога була незручна, позаяк округу перерізали яри. Довелося в’їхати в один здоровенний, по дну якого уздовж струмка проходив ніби самою природою влаштований битий шлях. Яр тягнувся аж до самого Каврайця, так що декілька десятків верст проскакали без відпочинку, а попереду на кращому коні Антон. Уже завиднілося широке гирло яру, як раптом Антон осадив коня так, що задні підкови заскреготіли по камінню.

– Що це?

Гирло яру несподівано переповнилося людьми й кіньми. Чиясь кіннота, числом шабель у триста, входила в яр і шикувалася по шестеро. Антон угледівся, і, хоча був він воїном бувалим і до всякої зрадливості долі звичним, серце його тьохнуло, а лице смертельно зблідло.

Він упізнав драгунів князя Яреми.

Відступати було пізно: якісь двісті кроків відділяли Антонів загін від драгунів, а натомлені коні козаків далеко від погоні б не втекли. Драгуни, зразу забачивши їх, узяли з місця риссю. За хвилину козаків оточили.

– Чиї ви люди? – грізно запитав поручик.

– Богуна! – відповів Антон, розуміючи, що брехати немає сенсу, бо мундир все одно видасть. Одначе, впізнавши поручика, котрого стрічав у Переяславі, зараз же з удаваною радістю вигукнув:

– Пан поручик Кушель! Слава Богу!

– Це ти, Антоне? – сказав поручик, приглядаючись до осавула. – Що ви тут робите? Де отаман?

– Таж, пане, гетьман великий послав нашого отамана до князя-воєводи просити допомоги, так що отаман поїхав у Лубни, а нам звелів їздити по селах і втікачів ловити.

Антон брехав без усякого сорому, розраховуючи на те, що позаяк драгунська корогва йде з боку Дніпра, їй, можливо, невідомо ні про напад на Розлоги, ні про битву під Василівкою, ні про будь-які ще вихватки Богуна.

Поручик усе ж таки сказав:

– Можна подумати, що ви до бунтівників пробираєтесь.

– Гей, пане поручик, – сказав Антон, – та якби ми захотіли до Хмеля піти, хіба ж ми були б на цьому березі Дніпра?

– Воно справедливо, – сказав Кушель. – Воно вірно, і мені на це заперечити нічого. Та тільки отаман не застане князя-воєводу в Лубнах.

– Ну?! А де ж князь?

– Був у Прилуках і, можливо, тільки вчора в Лубни повернувся.

– Ой, жаль. В отамана до князя лист од гетьманів. А дозвольте, ваша милість, дізнатися – чи не із Золотоноші ви їдете?

– Ні. Ми в Каленках стояли, а зараз, як і всі інші, отримали наказ іти до Лубен, звідки князь виступить з усіма силами. А ви куди?

– У Прохорівку. Мужва там переправляється.

– Багато порозбігалося?

– Ой багато! Багато!

– Ну тоді їдьте з Богом.

– Уклінно дякую, ваша милість. Помагай Бог і вам!

Драгуни розступились, і Антонів загін проїхав крізь них до виходу з яру.

Виїхавши з нього, Антон зупинився й уважно прислухався, а коли драгуни зовсім зникли з очей і навіть останні відголоси по них одлунали, він звернувся до своїх і сказав:

– Чи знаєте ви, дурні, що, якби не я, ви б через три дні на палях у Лубнах поздихали! А тепер уперед, і хоч би навіть коні сконали!

Загін рвонув з місця.

«От так пощастило! – думав Антон. – Двічі пощастило: по-перше, що шкуру свою врятували, а по-друге, що драгуни йшли не із Золотоноші і Заглоба розминувся з ними: якби він зустрів їх, плювати йому було б на погоню!»

І дійсно, пану Заглобі не щастило страшенно, а фортуна була до нього явно не прихильна, бо не натрапив він на короговку пана Кушеля, не будучи таким чином одразу врятованим та позбавленим усяких неприємностей.

У Прохорівці його як громом вразила звістка про корсунську поразку. Вже дорогою на Золотоношу по селах і хуторах подейкували про велику битву, навіть про перемогу Хмеля, та пан Заглоба цьому не вірив, добре знаючи, що серед простого люду всяка новина розростається до небувалих розмірів і що про успіхи козацькі простолюддя найохочіше вигадує само собі небилиці. Та в Прохорівці можна вже було не сумніватися. Правда, страшна і зловісна, вдарила як обухом по голові. Хміль – тріумфатор, коронне військо розгромлене, гетьманів узято в полон. Вся Україна охоплена полум’ям.

Пан Заглоба спершу навіть розгубився. Адже він опинився в жахливому становищі. Щастя не супроводжувало його в дорозі, бо в Золотоноші ніякого гарнізону не виявилося. Місто вирувало супроти ляхів, стару фортечку було залишено. Заглоба жодної секунди не сумнівався, що Богун його шукає й що рано чи пізно на слід натрапить. Щоправда, старий шляхтич петляв, як переслідуваний русак, та він чудово знав гончака, котрий його гнав, і знав також, що гончак цей не дасть збити себе зі сліду. В підсумку пан Заглоба мав позаду Богуна, а попереду – море селянської смути, різанину, підпали, напади татар, озвірілу чернь.